Краса, що не рятує - Павліна Пулу
– Погляньте, мама на курку схожа!
Тоді всі й зрозуміли, яке вона чудовисько – замість плакати, знущається. А потім прийшли «наші», повісили Надьчиного батька на груші, і один добрий дядько сказав їй по секрету, що гарненьку дівчинку та її сім’ю, а також більшу половину села завтра повезуть. Він сказав: «Ти передай усім, хай утікають, або хоч речі збирають, бо завтра вас усіх повезуть». Надька не передала, бо вона собі подумала – а як повтікають, то я що, сама у Верону поїду? Мені що, самій там романи з гітаристами крутити? Тому й не передала, і, сповнена мрій про Верону, наступного дня в самій лише нічній сорочці сіла на воза, яким їх везли до залізниці. Подумала – там буде тепло, у Вероні, там буде сонце гаряче, як розжарені голки, якими бабця їй вуха проколювала. «У-у-у-ух, – думала Надька, – ось воно, життя починається». Бабцю залишили, бо немічна була, але дівчина не сумувала – не хотілося, щоб у розпал несамовитого роману з кабальєро прийшла бабця з лозиною і взялася Надьку по спині періщити, і відтягуючи за косу від палкого коханця, кричати: «Геть додому!» Не хотілось би такого Надьці. Тому вона радо вмостилася разом із кількома далекими родичами на воза, і коли бабця накинула їй на плечі кожуха, гірко схлипуючи і сякаючись у ганчірочку, дівчина гордо повела плечем, скинула одяганку і сказала:
– Забирайте собі свої блохи, я не змерзну.
Бо в ті часи в кожухах зазвичай жили блохи. А в Надьки вдома бліх було особливо багато, бо коли вбивали євреїв і Надька з рештою дітей ходила дивитися «на побоїще», татусь приніс додому багато блохастих кожухів і хусток. Мама їх викидала на двір і кричала, що на людському горі гріх добро наживати, але бабця таки встигла дещо заховати, примовляючи, що з такою дурноверхою невісткою ніколи не розживешся. Тож тієї зими у них удома було чимало бліх. Надька подумала, що у Вероні не носять кожухів, а одяг, мабуть, легкий, мов павутинка, то й і бліх там немає, а самі лише гітари, кабальєро і любов. Вона аж примружувалася від солодких передчуттів. Зневажливо роздивлялася заплаканих людей, які залишалися в селі – їсти нема чого, холодно, та й ті таки блохи. Усі перелякані, нужденні, якісь чорно-білі, пожовклі, жінки в намітках. «Господи, як же старомодно, – думала Надька, – не те, що ці милі білявочки, яких німчура привозила собі для розваг. Ото гарні жінки, – думала, – ото справжня краса – кучерики, парфуми, фальбаночки, пудра… Як же хвацько вони пудряться і грають на піаніно – та-та-татата-тата-та-та… Оце діло, оце краса…»
Матуся, татусь… Надьці трохи засвербіло в переніссі, як ото буває, коли підступають сльози, але вона стрималася – її матуся ніколи і не пудрилась… От як вона стане великою людиною у Вероні, то знайде такого лікаря, який умітиме воскрешати людей. Вона привезе його в село, відкопає матусю з татусем та й воскресить їх. Мамі купить пудру, парфуми і красиво вдягне, щоб ніяких старомодних наміток. Татка – теж… І заживуть вони чудово.
А поки Надька, сидячи на возі, будувала свої плани на майбутнє, заклавши пальцем сторінки любовного роману польською мовою – щоб дорогою дочитати, – бабця цілувала мокрим обличчям Надьку в чоло, в руки, навіть у ноги, закутувала в блохастий кожух, який бісив дівчину, – не треба він їй, хай баба в себе залишає! «І що то за бабця, – сердилася Надька, – не придумає нічого кращого, як давати мені у Верону, у теплі краї – кожуха!» Саме випручувалась із обіймів, як раптом її засліпив спалах фотоапарата – приїхав кореспондент знімати «розкуркулення». Він планував надрукувати в місцевій газеті патріотичний репортаж про ворогів народу, вмить здобути купу слави, стати визначним журналістом і отримати медаль. Тому сфотографував спершу всіх, а потім гарненьку Надьку в нічній сорочці – ось яке миле кучеряве паненя росте – і бабцю в батистовій блузці в горошок, яка віддавала малій у дорогу свого кожуха. У бабці насуплені брови, довгий ніс, губи трохи провалилися в порожнину рота, бо на допиті, коли судили її сина за співпрацю з німцями, старій повибивали зуби, але батистова блузка в горошок – охайна, напрасована залізком із жаринками, а на шиї – скляні коралі. Бабця дивилася у фотоапарат із гідністю – їй не вперше фотографуватись – напівусміхнено. Трохи виставила вперед сухі груди, відвела назад плечі – хай і горе, але ж її фотографують. На голові намітка, із-під якої вибилося пасемце, і баба пальцем ховає, бо вона не якась нечупара, а поважна жінка. Горе горем, але завжди треба мати пристойний вигляд. Те, що у бабці зараз мокре обличчя, ніхто, крім Надьки, не знав. Ніхто не знав, що пальці, які заправляли під намітку пасемце, тремтять, що ясна кривавлять, і стара, скоромовкою шепочучи онуці на вухо, що треба поводитися слухняно і покірно, берегтися, щоб не змерзнути і щоб не зґвалтували, – плювалася кров’ю, і Надька, миючись уже в бараці, вимивала засохлу кров із вух.
Уже потім, коли всі поїхали, баба підійшла до фотографа, вийняла з кишені фартушка ще одну ганчірочку, розмотала з неї монетку і всунула в його задубілу від холоду руку – нехай зробить на згадку отой знімок, де вона разом із онучкою.
А внучка… Внучка отримала своє прізвисько Верона, бо бігала по товарняку і розповідала всім, що насправді вони їдуть не в Сибір, а у Верону. Вона ще довго у це вірила. Вона ще довго не хотіла зізнаватися сама собі, що голодує в холодному бараці, кутаючись у кожух, повний бліх і спогадів про дім.
…Амулет не зарадив. Він не міг забути жодної хвилини з того короткого осіннього щастя. Згадував її під час останньої зустрічі, думав – слабак, яка вона мені рівня? Не рівня. Одна з тих іграшок, які заслуговують на понівечені руки-ноги і виколупані очі. А наступної миті пригадував усе до найдрібніших деталей, і йому судомило живіт…
Одного разу, прийшовши до Ніни опівночі, він побачив у вікно, що вона солодко спить на канапі з увімкненим світлом – чекає на нього. А в її обіймах – дитина на білосніжних наволочках… Йому тоді захотілося схопити щось важке і шибнути ту дитину – виродок рудий – по голові. Але яка насолода споглядати, як людський мозок витікає на наволочки? Він же не псих. Він притомна людина і не робить
