У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

цокає на столі, я його не чув, я його бачив. Звуки не мають місця. Принаймні ми пов’язуємо їх із рухами, і це корисне для нас тим, що вони попереджують нас про рухи, роблять їх чимось природним і доконечним. Певна річ, хворий, якому наглухо позакладали вуха ватою, не почує, як завзято тріщить вогонь у Роберовому коминку, виробляючи головешки та попіл і зсипаючи їх до скриньки, а тим паче не почує музики розімча-них трамваїв, яка нагримала, через рівні інтервали, на донсьєр-ській торговиці. Якщо тоді такий хворий читає, то й сторінки перекидатимуться нечутно, ніби перегортувані якимсь божеством. Глухий рев води, що ллється в купелю, лагідніє, влягається й даленіє, наче якийсь небесний щебет. Віддалення шуму, його послаблення відбирають у нього всяку агресивність щодо нас; щойно нас дослівно заморочили удари молотка, від яких, здавалося, на наші голови ось-ось обвалиться стеля, а зараз так утішно нам ловити ці легенькі, пестливі для вуха, далекі згуки, схожі на шелест листя у його вічній грі з подорожнім вітерцем. Ми розкладаємо пасьянс, не чуючи шереху карт, і тому нам здається, що ми їх не чіпаємо, що вони самі літають і, випереджаючи наш картярський азарт, самі починають гру з нами. І тут постає доречне запитання: чи не треба і від Любови (додаймо навіть до Любови і любов до життя, і любов до слави, адже є такі люди, яким не чужі ці два почуття) рятуватися, як дехто рятується від галасу, — не зацитькує крикунів, а затикає собі вуха, — внутрішньо зосередитися, підібратися, поставивши собі за мету змалити не кохану істоту, а нашу здольність страждати через неї.

Але вернімося до звуків: досить встромити у слуховий провід вати більше, і той бравурний пасаж, який шпарить у нас над головою панночка, з’їде на піанісімо; досить змастити вату якоюсь мастю, і вже її всесилі улягає цілий будинок, її закони поширюються навіть на подвір’я. Піанісімо вже не лунає, вата миттю закриває віко фортепіано, і урок музики припиняється; добродій, який ходив нам по голові, уриває своє тупцяння; циркуляція повозів і трамваїв припиняється, ніби очікувано голову держави. І це забивання звуків іноді навіть, замість пильнувати сну, порушує його. Ще вчора невпинний гамір, безперервно описуючи нам рухи на вулиці та в домі, зрештою присипляв нас, як нудна книжка; сьогодні на поверхні тиші, накинутої на наш сон, якийсь дужчий за інших гуркіт досягає нашого слуху легкий, як зітхання, без усякого зв’язку з якимся іншим звуком, таємничий; і вимоги пояснення, вимоги, нашіптаної нам, досить, аби збудити нас. Вийміть на хвилинку вату з вушної раковини хворого, і нагле світло, яскраве сонце звуку спалахне для нього знову і, сліпуче, воскресне знов у Всесвіті; гоном вертаються до людей вигнані звуки; хворому ввижається немовби величальна янголів і змертвихвстання голосів. Пустельні вулиці знову миттю наповнюються безліччю летючих і розкрилених співців-трамваїв. І в себе в покоях хворий створить не вогонь, як Прометей, а гуготіння вогню. Так, то нарощуючи, то прибираючи ватні тампони, ми ніби натискаємо по черзі то одну, то друїу з двох педалей, щоб посилити бриніння надвірнього світу.

Одначе буває, що звуки тлумляться ґрунтовно, не на хвилю. Глушко не може навіть спарити молока, не стежачи очима за тим, як у відкритому горнятку виникає біле гіперборейське мерехтіння, подібне до мерехтіння снігової завірюхи і навіть до якогось остережного знаку, якого краще не нехтувати, а послухатись і, — так Бог приборкав хвилі, — клацнувши вимикачем, приборкати розбурхану стихію; бо танцюристе в якійсь трясці яйце киплячого молока спливає-таки, з допомогою кількох укісних зринань, на поверхню, надимає, круглить опалі вітрила, якими зморщилася шкурка, щоб зрештою кинути в гущу хуртовини одне-однісіньке перламутрове вітрило, і лише вимкнення струму, якщо вчасно заклясти електричну грозу, закрутить їх усіх в одному вирі і кине дрейфувати, змінивши в пелюстки магнолії. Але якщо цей глушман не вжив завчасу запобіжних заходів, то небавом книжка його та годинник, захоплені молочною повінню, визиратимуть із білого моря, отож йому доведеться кликати на пораду свою стару служницю, і служниця, хай би він був великим державним мужем чи славетним письменником, скаже йому, що розуму в нього не більше, ніж у п’ятилітнього дитятка.

А іншим разом, у чорнокнижній кімнаті, прибивши за собою двері, з’явиться чоловічок, якого хвилину тому тут не було; глухий не почув, як вступив гість, і гість тільки на мигах говорить, як у ляльковому театрику, і його жестикуляція так умиротворює тих, кому увірилися слова. І вражена глухотою людина, — бо від утрати одного чуття у світ прибуває стільки краси, скільки від набуття іншого, — з утіхою проходить по Землі, як по Раю, коли ще не створено звуку. Найвищі водоспади розгортають лише для її очей свої кришталеві кросна, і нині вони спокійніші, ніж море в годину тиші, це райські водограї. Оскільки шум для неї до глухоти був видимою формою причин руху, то предмети, що рухаються нечутно, для неї, виходить, рухаються безпричинно; утративши гучність, вони стали саморушні, здаються живими; вони переміщаються, спиняються, самозаймаються. І самі летять собі, наче крилаті передпотопні чудовиська. В окремому, без сусідів, домі глухого обслуговування ще перед тим, як він оглух остаточно, виявляло вже більшу увагу й відбувалося тихо, а нині йому слугують німі і якось іспотайна, ніби царкові у феєрії. І будівля, яку глухий бачить з вікна, — казарма, церква, ратуша, — це, як на сцені, всього-на-всього декорація. Якщо одного дня декорація обвалиться, то постане курище і відкриється очам румовище; але ще менш матеріяльна, ніж театральний палац, хоча й не така легка, та декорація гримне додолу в чародійському світі, де падіння важких тесаних брил жодним вульгарним гупанням не скаляє непорочности тиші.

Тиша — куди відносніша тиша — розлита в вояцькій кімна-тинці, де я оце сидів, була порушена. Двері відчинилися, і Сен-Лу, випускаючи з ока монокль, улетів до кімнати.

— Ох, Робере, у вас так гарно! — гукнув я. — Я був би такий радий, якби мені було вільно пообідати тут і переночувати!

І справді, коли б це не було заборонено, якого б нічим не затьмареного спочинку зажив би я тут, бережений цією атмосферою безжурности, чуйносте і веселости, яку підтримували безліч муштрованих і здисциплінованих воль, безліч безтурботних душ, у цій великій бурсі, якою була казарма, де навіть час виявлявся