Російський сюжет - Євгенія Анатоліївна Кононенко

Але Тихонович відвіз його не до генералового дома, а до свого.

— Вам з дароги хочеться паабідати. А в Зої Микалаївни саме все гатово. Борщ із дамашнього півня.

Так, фонетика в чужій мові — то те, з чим найважче, гадав він, слухаючи Тихоновича. Це стосується всіх мов. Щойно в електричці наслухався тих, хто прагне говорити російською, фонетично говорячи українською. А тут навпаки.

За столом господарі дому, Євген і Таня. Оля в місті, вчиться на другому курсі. Іноді приїздить на вихідні, а іноді ні. Таня мовчить, проте уважно слухає. Це він вперше побачив її після візиту до Дем’янівни. Зоя Миколаївна знову скаржиться на те, що прислали нові нормативи на зарубіжну літературу.

— Євгене, ви саме з дому. Скажіть мені, як мати?

Цього разу Євген вже підготовлений, тож відповідає адекватно:

— Хворіє, але працює.

— Треба було б їй на літо в село. Таке добре літо було! У генераловому домі місця всім вистачило б!

— В неї алергія на село. Астматичний компонент від сільських пахощів.

— То в неї дихавиця? Боже, Боже, яке лихо! А скажіть, Женю, як мама ставиться до зменшення курсу російської літератури?

Євгенові байдуже, як його мати ставиться до цього всього. Господи, знову його затягли в цей примітивний дім, знову втягують у ці безглузді розмови. Борщ з домашнього півня, коли ти з дороги, то, звичайно, добре, але розмови до борщу…

— Моя мама як патріотка незалежної України ставиться до цього позитивно, — відповів Євген, подумавши: як брехати, то брехати. — У неї вже немає сил перевчитися на викладання української мови, але вона вітає зарубіжну літературу в середній школі.

— То як же без «Євгенія Онєгіна»? — перелякано питає Зоя Миколаївна.

— А як без Ґете? А без Гемінґвея?! — вигукує Євген. — А без Гомера?

— Але ж то завжди було для позакласного читання! Я давно помітила: зарубіжну літературу учні охочіше читають. А російську як на заняттях не даси, то й не прочитають.

— Навіщо нам ця хвора література? Російська література — це докоїтальна література!

— Яка? — вражена незрозумілим словом вчителька.

— Ну, як це сказати, література, котра, як ніяка література світу, виступає проти сімейних цінностей!

— Як це так? Російська література — одна із найпорядніших літератур світу! Вона за любов!

— За любов, але без інтимних стосунків! Без коїтусу, щоб вам усе було зрозуміло!

— І не треба того кобітусу! Спершу треба заміж!

— Хай навіть так! Але вже коли одружилися, тоді можна?

Зоя Миколаївна та Михайло Тихонович задоволено загигикали.

— Але коли велика любов, то бувають такі обставини, що можна й без одруження.

— Ну, якщо вже справді велика любов, — дозволила вчительська родина.

— А російська література каже, що і тоді не можна! Бо буде зле! Моя бабуся, мама матері, яка ще за царя закінчила гімназію, до речі, це мати нашого з вами генерала!

— Ой, Женю! Мати нашого генерала, хай йому там буде добре, вчилася в гімназії? А я тобі завжди казала, Мішо, що то був незвичайний чоловік! І ви, Женю, також незвичайний!

— Я звичайний! Але я не про те, це так, до слова. Я про інше. Бабуся постійно читала вголос салонний вірш, аж набридло: Только утро любви хорошо, хороши только первые робкие встречи! І це означало, що потім, коли любовні справи підуть далі, буде зле! Росіяни не вміють кохатися! Хай що зроблять, те в них достоєвщина! Тому їм і хороши только первые робкие встречи.

— Але ж які книги вміють писати! — заступилася за росіян Зоя Миколаївна.

— А що в тих книгах? Тільки цнотлива любов з усіма стражданнями! Анна Карєніна, коли зійшлася зі Вронським, тільки «паскудилася»! Після того, як вони вперше кохалися, вона сказала йому: подите вон! А наші вкраїнські Мавка і Лукаш кохалися, і все в них дуже добре виходило! Хоча й не були одружені!

— Але ж школярам такого не можна казати! — вигукнула Зоя Миколаївна.

— Тільки можна витягати з-під шкільної парти дівчачі трусики, — буркнув під носа Михайло Тихонович.

Похмура осінь ставала дедалі холоднішою й похмурішою. Дні були такі короткі, що тільки спати. Вже до нього ніхто не ходить, ніхто не заважає читати великі книжки чи вдосконалювати німецьку мову, чи писати своє. Але натхнення нема, хоча в домі тиша. Тільки риплять мостини в сусідньому крилі, повільно стаючи на місце за годину потому, як по них походили. А може, то ходять покалічені коби, яких невідомо для чого кастрували дурні іри, виявивши безглузду жорстокість, за яку розплачуються й досі?

Тож коли рипнули вхідні двері, він подумав, що то хтось із них. Кроки в передпокої, в кухні. Ні, то хтось із людей. Він вийшов до кухні, запалив світло. То Таня, Господи, Таню, проходь, щось сталося? Чого ти раптом прийшла сюди о такій порі?

— Я хотіла спитати, я тобі приносила газету. Ти прочитав?

Справді, кілька днів тому, йдучи зі школи, Таня принесла йому газетку, де була стаття, уявіть собі! — про Ніцше!

— Подивись! Про твого філософа! Почитай! Тобі буде цікаво!

Банальна