Російський сюжет - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Зрозуміло, — відповіла мати. — Лише не зрозуміло, які можуть бути Ларіни в селі Ірівка?

 А далі дія відбувалася в Америці. Якщо звісна річ, не рахувати того нетривалого періоду перед від’їздом, коли він жив у стані постійного жаху, що за ним прийдуть і притягнуть до відповідальності за скоєне вбивство. Він намагався не бувати вдома, і навіть Новий рік, свій останній Новий рік у Києві, зустрів не вдома з батьками, а з пляшкою пива прямо в метро, на станції Хрещатик, де крім нього було повно інших неприкаяних громадян. Єдине, що заспокоювало тоді, це пророцтво ворожки Дем’янівни з Кобівки: Поневірятимешся на чужині! Та хоч би дістатися тої чужини! Краще на чужині, ніж у в’язниці!

Але сотання нервів минулося. Останній пік вивертання навиворіт він пережив на паспортному контролі в Борисполі. Коли прикордонник нарешті повернув йому з віконечка кабінки його закордонний паспорт, він відчув не просто полегшення, а потойбічну легкість, коли зникає вага власного тіла й виникає ризик попливти під стелею. Якби його шукали, щоб узяти, то не дали би пройти паспортного контролю. Але ось він сів на рейс до Амстердама, ось пересадка на Америку. Він навіть не знав, до якого міста, до якого університету його нової батьківщини він летів. Але на табло чітко висвічувалися номери рейсів, зазначених у його квитку, тож за кілька годин він дістався, куди треба. Тим паче, що до Америки він летів не вперше. Щоправда, раніше його приймали великі міста вздовж Атлантики, а тепер треба було летіти ще далі на цілий часовий пояс. Але й туди Євген Самарський успішно дістався. Після всіх пересадок його зустріли й відвезли у приміщення, де він зміг відіспатися вперше після генеральського будинку, який лишався в абсолютно іншому бутті, в яке він забрів випадково, яке слід було забувати. Над цим він трохи згодом почне працювати, оговтавшись на американських теренах.

Коли термін його стажування вже йшов на другу половину і треба було думати про неповернення, він почав відповідати на симпатію Дуні Гурман, із якою познайомився на одному з численних університетських socials. Дуня одразу сподобалась йому, але не як ймовірна дружина, а як друг, як старша сестра, якої в нього ніколи не було, яку на тому етапі йому захотілося мати. І коли вони вже певний час вважалися добрими знайомими, він розповів Дуні Гурман і про генеральський дім, і про лікаря Володю, і про малу блядюжку Олю, і про зворушливу дурненьку Таню, а також і про другорядних учасників того дійства. Все, що сталося з Євгеном у селі Ірівка, надзвичайно схвилювало Дуню. Вона вигукнула:

— What a Russian Story! It’s real dostoievity!

Бо ж те, як розгорнувся російський сюжет в українському селі, більше нагадувало Достоєвського, а не Пушкіна: юна незіпсута, проте нерозвинена інтелектуально дівчина пропонує себе дорослому чоловікові високого освітнього рівня. Чоловік не бере її тому, що вона ще не доросла до того, аби звабити його. (Хоча, власне, якщо діяти за Достоєвським, то малоліток треба брати, тим паче, якщо самі лізуть.) Ще одна юна особа, гріховна, пропонує себе тому ж чоловікові, і нею він спокушається. У нареченого юної розпусниці зі спокусником не шляхетна дуель, а п’яна бійка. Спокусник випадково вбиває чистого душею нареченого. Перша дівчина, хоча й пережила тяжкий шок сексуальної відмови, допомагає спокусникові втекти від правосуддя. Тяжка надривна сцена на станції серед поля. Потяг їде неозорим російським степом, на вустах у спокусника вічно залишатиметься сіль від сліз на щічках малолітки…

Хто винний?

Можна в усьому звинуватити спокусника, який убив нареченого. Але той захищався, якби не він, то його. Можна в усьому звинуватити нареченого, який хотів убити спокусника, але той був у стані афекту і не контролював себе. Можна знов-таки звинуватити спокусника, але не в тому, що захищався, а в тому, що спокусився. Але він дуже довго був без жінки, тому й не контролював себе. Можна в усьому звинуватити юну розпусницю, але звинувачувати треба не її, а примітивні умови її життя. Дівчина, як могла, рвалася до іншого буття, відмінного від того, яке пропонує тупе російське село. Можна звинуватити другу дівчину, яка допомогла спокусникові втекти від правосуддя. Але та рятувала коханого. Та й кому стало би краще, якби його засудили на кілька років ув’язнення через ненавмисне вбивство? Наречений від того б не воскрес із мертвих.

Що робити?

Тому, хто мимоволі став спокусником двох дівчат і вбивцею нареченого однієї з них, не варто вертатися до своєї країни. Скоріш за все, справи не порушували, бо якби його шукали, то про це знали б його батьки, яким він час від часу телефонує. Але почуття страху псує життя. А в Америці про цей страх можна буде забути. Інтерпол убивці сільського лікаря не шукатиме, навіть якщо похопляться порушити запізнілу справу.

То що ж все-таки робити?

Можна жити в Америці на нелегальному становищі. Це можливо, так живе багато хто. В Америці багато роботи саме для нелегалів на будівництві й на фермах — у їхньому штаті багато і того, й того. А можна одружитися з американкою. Тоді взагалі все владнається дуже просто. Так, їхній університет — не Гарвард. Але й тут є великі можливості.

Було літо, жахливе американське літо. Але на цьому пагорбі посеред прерії віє якийсь дивовижний протяг. Над прерією витають ластівки. Вони вдвох, тридцятилітній чоловік зі Східної Європи, розумний, гарний, чорнявий, з гарними вусами, з певними проблемами на батьківщині, але в кого їх нема, і трохи старша також по-своєму гарна американка з пишним рудим волоссям, з милим, доброзичливим, веснянкуватим обличчям. Сидять не на підстилці, а на складаних стільчиках. Євгену ще менше хотілося обнімати перезрілу Дуню, ніж рік тому недозрілу Таню. Але тієї