Російський сюжет - Євгенія Анатоліївна Кононенко

Вони увійшли до Кобівки, і Євген відчув, ніби його обманули. Так само, як Ірівка не справляла враження земного раю, так і Кобівка не виглядала місцем скупченого проживання чаклунів. Невиразна сільська вулиця з парканами, темною зеленню та невеличкими цегляними будинками з дерев’яними фарбованими верандами. В одному з таких маєточків і жила Дем’янівна. Єдине, її дім був не на вулиці, а вглибині. Між двома садибами пролягала вузенька стежка, куди завернула Таня, а він рушив за нею.

На подвір’ї залящав маленький песик. Таня зупинилася, поки жінка, ніяк не бабуся, вийшла на веранду й не наказала песикові замовкнути. А потім запросила їх у дім.

Кімната, в яку вони ввійшли з веранди, була невелика, майже без меблів, лише стіл без скатертини та дві лавки. Стіни ретельно побілені, на них не було ні картин, ні килимків. Тільки висушені китиці червоних ягід, певно — калини, де-не-де звішувалися зі стін. Підлога з рівних широких дощок, вікна без фіранок. Євген відчув у кімнаті несподіваний протяг, і зробилося моторошно. Стало холодно, хоча він був одягнений. До кімнати ніби увірвався якийсь нетутешній великий простір. Це вдруге, коли його так вразив інтер’єр. Вперше це було в дитинстві, коли мати брала його в гості до свої подруги Ірини Романівни, яка мала велику кімнату в комунальній квартирі на Львівській площі. Відтоді ні хороми на Пушкінській, ні великі будинки його американських колег не викликали в нього захвату на межі з зупинкою серця, який раптом викликала ця сільська кімната.

Дем’янівна сіла біля столу, а їм запропонувала сісти навпроти. То була гарна жінка, хоча й не молода; статурна, що було незвично для сільських жінок, які здебільшого ставали з віком безформними. Єдиною даниною традиції було те, що вона була в хустці на кшталт очіпка, її волосся видно не було. Але ніяких спецефектів, ніяких грізних поглядів спідлоба, ніяких театральних жестів. Вони трохи поговорили, як звичайні знайомі. На столі не було ні чашок, ні чарок, ні книги. Спокійно говорили, мовляв, літо минуло, завтра до школи. Тобі, Таню, останній рік. А як вам тут у нас ведеться, Євгене, не знаю, як по батькові? Ви вже оформили спадок на будинок? А добре вам у тому домі? І раптом Дем’янівна нервово сказала:

— Таню, піди подивися, чого Ірчик так гавкає?

Насправді песик мовчав. Але Таня слухняно вийшла, а Дем’янівна підвелася, і Євген, наче охоплений якимось спазмом, схопився слідом за нею. Його кинуло в жар, хоча доти він відчував себе непритульно через остуду.

— Не все зможеш скласти так, як судилося. Поневірятимешся на чужині. Не зумієш повернутися до себе.

Тими трьома реченнями вона звернулася до нього на ти. Хоча до й по тому була на ви. Він був, як під гіпнозом, не спитав ніяких пояснень, під дією якоїсь сили рушив за нею на вихід. І поки йшов через напівтемну веранду-передпокій, побачив у запиленому, обплетеному павутинням свічаді себе, але не таким, яким він був тоді, а суттєво старшим: із сивими вусами, з помітно поріділою чуприною. Це видіння тривало кілька секунд, але моторошне відчуття лишилося надовго. Чому він не затримався біля того свічада? Може, тоді він зрозумів би, що йому все примарилось. Адже омана для ока — річ, яка час від часу трапляється з усіма.

Таня чекала на них на подвір’ї. Він рушив по стежинці, дійшов до хвіртки, обернувся. Певне, за ті кілька секунд, поки Таня затрималася біля дому Дем’янівни, та сказала дівчині так само кілька значущих слів.

— Хай вам щастить, — сказала Дем’янівна, зачиняючи за ними хвіртку. — Нехай усе складеться якнайкраще. І для вас, і для Тані.

Назад вони йшли мовчки. І тільки-но вийшли з лісу в Ірівку, Таня, не попрощавшись, побігла вулицею до себе, а Євген рушив до генеральського дому.

Вдома він відтворив у пам’яті слова, що їх сказала Дем’янівна, а потім навіщось записав їх: Не все зможеш скласти так, як судилося. Поневірятимешся на чужині. Не зумієш повернутися до себе. Він нарахував: у тих трьох реченнях п’ятнадцять слів. Не фатальні тринадцять. Нейтральні п’ятнадцять. А втім, він ніколи не заглиблювався в нетрища нумерології.

Він прожив в Ірівці всю осінь. Купив дрова, бо їх йому, як з’ясувалося, ніхто не збирався дарувати. Те, що на селі купують, а не вирощують, над тим дуже трусяться й ні з ким не діляться. Дрова суттєво зменшили його заощадження, бо коштували десять мільйонів.

Але топити грубку його навчили безкоштовно. У нього добре виходило ставити поліно на особливу підставку й розколювати його невеличкою сокиркою. Восени жінки майже не ходили до нього, але от привезли йому на возі два мішки картоплі. Йшли осінні дощі. Він не виходив з дому. Йому нікуди не було потреби йти. Іноді йому добре думалось і читалось, а іноді було нудно й незатишно. Життя без обов’язків — це також тягар, що його не всі вміють донести до потрібного місця. Хоч би скоріше та чужина, де він поневірятиметься. Певне, стипендію в Америці йому дадуть. А як же інакше він дістанеться до чужини?

Коли погода ставала кращою, він на день вибирався до Києва. Дізнавався, що з Америки ще нічого не повідомляли, а також, що ніхто не телефонував, не пропонував ніякої роботи. Обмінював чергові долари на сотні тисяч купонів, купував каву та їхав назад до Ірівки.

Ця дорога від електрички через поле, коли такий вітер, для міського жителя є певним випробуванням. Тому, коли посигналив Тихонович, який їхав із райцентру, із засідання методичного об’єднання викладачів української