Російський сюжет - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Таню, ти казала, що ви з сестрою ходили до Кобівки ворожити.

— Так! — повеселішала Таня. — А вам також треба?

— Розумієш, Таню, я розлучився з дружиною, вона сама не схотіла зі мною жити. Вона народила сина.

— Але ж він не ваш? — Боже, і ця малолітка в курсі.

— Але ж цього ніхто напевно не знає! Таню, ми ж домовились, ми на ти.

— Дем’янівна може тобі сказати. Аби тільки пустила нас до себе. Вона ж грошей не бере.

Євген згадав численні київські афіші тих літ, які агресивно закликали киян і гостей столиці на сеанси ворожок чи народних цілительок, яким під їхню ахінею надавалися великі концертні зали. Також згадав, як рік чи два тому зустрів на Хрещатику давню знайому зі свого ще доукраїнського життя, яка хвалилася, що працює ворожкою й добре заробляє, бо люди дурні. Чому б не робити гроші на людському ідіотизмі? Чи не той самий випадок Дем’янівна? А втім, чому б не прогулятися до сусідньої Кобівки, де він жодного разу не був? Кажуть, справжні ворожки і знахарки ніколи не беруть грошей. Зрештою, простолюду казки містять базові мітологічні структури. Аби лише був хист вирізнити їх у безладних оповідях некультурних селян. У сюжеті про ірів і кобів можна знайти безліч різноманітних нашарувань.

— То ви мені ніякої книжки не дасте? — перебила його думки Таня.

— А може, тобі щось дати з дядькових книжок? — Євген повів Таню у дядькове крило, підвів до книжкової шафи в кабінеті генерала, зняв з полиці «Прощавай, зброє!» Гемінґвея. А на його письмовому столі лишилася книга з арлекінівської серії, авторки, якої він не запам’ятав, але назва надовго застрягла в його пам’яті: «Зустріч посеред Атлантики».

Літо добігало кінця. Таня не приходила. Минув Спас, День незалежності України, Перша Пречиста, а Тані все не було, і Євген зловив себе на тому, що не їде додому за теплими речами на осінь, бо чекає Таню, щоб не втратити нагоди піти в Кобівку до ворожки Дем’янівни. Не можна сказати, що він цілими днями чекав Таню. Але час від часу згадував ту дитину з теплою усмішкою.

Зате до нього двічі навідувалася Оля. Приносила йому яблука, вже інші, великі, червоні, і не такі дивовижні на смак, як ті, липневі. Оля кричала на нього:

— Щось у вас не прибрано! Ану давайте, швидко! Взяли віника й замели в кухні!

— Єсть, полковнику! — сміявся він, прикладаючи праву руку до скроні, імітуючи військову честь, але віника не брав, і навіть з-за столу не підводився, щоб Оля не бачила його мимовільного чоловічого інтересу до неї. То лише закоханий Володя вважає, ніби вона ще дитя.

— А звідки у вас Таньчина книга? Вона у вас часто буває?

— Була якось один раз. Ми з нею обмінюємося книжками. Може, й тобі дати щось почитати?

— Ой, не треба, не треба! І вам не раджу багато читати. Краще навчіться робити уколи.

Таня з’явилася в останній день літа. Вона повернула йому «Прощавай, зброє!» Їй дуже сподобалось. Сказала, що плакала, коли Кетрін помирала. Євген хотів спитати: коли їй аж так сподобався цей роман Гемінґвея, що похвально, то невже вона не відчуває різниці між ним і «Зустріччю посеред Атлантики»? Але чи варто витрачати сили на просвіту інтелектуально безнадійної Тані? А дівчина, поки там що, розповіла, що також читала «Старий і море». Англійською! Вони читали адаптований варіант на занятті у школі.

Вони рушили в Кобівку. Таня сказала, що найкраще йти лісом, а потім полем, бо як іти через усе село, то все село буде на них дивитись. А тому вони рушили стежкою поміж сосен. По дорозі Таня розповіла багато цікавого. Розповіла, що її сестриця Оля вже давно накинула оком на лікаря Володю, власне, тільки-но той повернувся після медінституту. Вона прийшла до нього в лікарню і сказала, що вчитиметься в медучилищі, а потім працюватиме з ним разом, бо їхній фельдшерці Ніні Павлівні вже час на пенсію. А їхня мама весь час учить їх: як хочеш мати чоловіка, то треба намітити хлопця і відразу поводитися з ним не як з хлопцем, а як із чоловіком: кричати на нього, навіть якщо він робить усе, як слід, але й піклуватись: ну, там, питати, чи не голодний, чи не треба чого. То Оля так і робила з Володею, і, здається, є результат. Але коли в селі з’явився ти, Євгене Батьковичу, то Оля вирішила перемикнутися на тебе, а Володя вже на гачку, навіщо тоді було…

— Володя значно краще за мене! Так і передай Олі!

— Але ж у тебе генеральський дім! — щиро вигукнула Таня.

— Перекажи своїй сестрі, що я збираюся цей дім продавати! Щойно настане час, коли я зможу ним розпоряджатися!

Вони вийшли з лісу і рушили стежкою через поле. Як виявилося, в цьому полі було декілька стежок, які ховалися серед трав і перепліталися одна з одною. Якщо підеш не тою, то прийдеш зовсім не туди, як уже трапилося з ним.

— І як ти знаєш, Таню, якою стежкою йти?

— А як ти знаєш у місті, якою вулицею йти?

Доки вони йшли стежкою через поле, Таня розповіла, що, за словами Дем’янівни, її доля ще не визначилася. Ще немає тих знаків, які можна було би прочитати. Мало в якої дівчини її віку воно так, для більшості вже все зрозуміло. Принаймні так сказала ворожка того дня, коли ми зустрілися серед оцього поля, пам’ятаєш? А також, як розповіла сестрі Олька,