Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Той чоловік, що порадив був йому сідати, більш не обзивався до нього. Зробивши своє діло, надів сорочку та й собі ліг там, де сидів.

І Кутько залишився сидіти сам, немов на варті. З 96

коридору до нього добувалась нудна доглядачева хода, а в камері стояло важке сопіння багатьох людей, або навіть стогін ...

Сморід від "параші" забивав дух. Взагалі повітря - хоч сокиру вішай ...

Довго він так сидів чи ні, - тільки йому знов спало на думку:

- "Якби отак заглибитись у нірвану - як Брото... заснути ..."

Голова йому стала схитуватись ... - "Заснути ... і хай воші, хай смерть. Яке це велике щастя - забуття і сон!..."

І кінець-кінцем сон таки здолав його: схилившись, як зів'яла билина, він заснув на чиїйсь нозі.

... Кутько схопився очманілий, не добираючи, де він і що з ним діється. У лункому коридорі сюрчали якісь сюрчки, аж мороз поза шкіру сипав, галасували, як на пожежу. Це будили в'язнів. А ще було дуже рано, година, мабуть, п'ята, надворі було ще зовсім темно, і вікно вгорі сизіло майже нічним ще небом.

У камері було терпко-холодно, але без тютюнового диму в повітрі. Лямпочка під стелею вже не світилась. Невимовний сум стояв над переплетеними у безладі тілами ...

Сонні в'язні не хапались уставати, усяково відтягали передранкове досипання. Дратувало й те, що не було потреби так рано уставати, і всім здавалось, що це тільки навмисне роблять, щоб мучити їх.

Але староста камери, боячись кари, узяв будити... У двері теж стукали. Потроху стали підводитись, лаючись, плюючись, харкаючи, а декотрі, зціпивши зуби від люті, робили це мовчки.

97

А один ніяк не хотів уставати. Доглядач прочинив двері, щоб перевірити, перед приходом начальства, чи встають. Побачивши "саботажника", убіг до камери і став тягати його з лютою лайкою за ноги. Але марно. Так верблюд, вимучений безмірним знущанням господаря, лягає серед пустелі й не йде далі, хоч його й катують з усіх сил. Різниця тут була тільки та, що верблюд у такому випадку звичайно реве, а цей чоловік матюкався.

Хтось із тих, що вже вишикувались у проході, невиразно буркнув, що тепер не старий режим, щоб так знущатись, але, очевидячки, й сам злякався свого протесту. Доглядач оглянувся на протестанта - і всі замовкли.

Так, "скандалом", почався перший Кутьків день у БУПР'І.

Після перевірки й гуртового "оправляння", коли камері дано спокій, уже завидна Кутько зміг роздивитись і на саму камеру і на тих людей, що сиділи в ній.

Про камеру він довідався, що вона за царя була розрахована на 9 чоловіка, тим у ній було й дев'ять койок, що з них тепер, зсунувши їх щільно, зробили нари. Тепер у ній сиділо 49, з яких на нарах містилося 18. Отже виходить, що революційне "ущільнення" "житлоплощі" було таки чималеньке.

Своєрідні в камері були "побутові" порядки. Кожен новий в'язень мав "залежувати" (як на волі застоювати) чергу на місце. Починалася черга від "параші", ішла проходом, де лежали на цементовій долівці, потім під нарами (місця, вигідні тим, що там можна було й удень полежати) і вже звідти переходила на нари. Найкраще на нарах місце було біля вікна, бо це най-98

далі від параші, і тільки з одного боку був сусідів бік. Такий порядок установили самі в'язні, і це свідчить про природу людини . . . про наявність у цій природі передумов для створення гармонійного комуністичного ладу: там, де можуть так хитро обминати "парашу", можуть побудувати й найвищу форму суспільного ладу.

Кутькові з самого початку пощастило: того першого дня з камери взяли зразу аж трьох, і через те він аж на три місця відсунувся від "параші".

Сиділи в камері самі українці - селяни, два чи три учителі, декілька робітників, але таких, що розмовляли по-українському. Останнє свідчило про те, що в робітничій державі недоторканими робітниками були тільки ті, які розмовляли не по-вкраїнському. Таким чином розмовною мовою в камері на сто відсотків була українська. Тим то й тут, як і в камерах ДПУ, зразу можна було побачити й догадатись, що дія відбувається не де, як на Україні.

Потроху став Кутько знайомитися з своїми това-ришами-в'язнями. Найперше він ознайомився з тим, що першого вечора "по-людському" до нього обізвався, порадивши лягати. То був "дід Петро", як його всі в камері називали.

Дідова Петрова сторін.

Підійшовши до мовчазного Кутька, дід Петро спочатку зібрав біля очей густі очкурні зморшок, а потім їх розпустив. Інакше сказати, він спочатку привітно посміхнувся, а потім споважнів, щоб розповідати. У його поведінці знати було пошану до "вчителя".

- У мене, не знаю, як вас по-батькові, така справа...

99

- Гнат Пилипович.

- Така, Гнате Пилиповичу, справа, що як кому сказати, то й не повірять. Бреше, скажуть, старий. А я сиджу за пісню. Ось, послухайте, яка вийшла сторін. Я з Покотилівки, коли знаєте ... що на Орелі. Там у мене є хата з городом, шкапина, корівчина. Не без того

- що коли вигодуєш і свиняку к Різдву чи к Великодню. Дітей у мене нема, живемо з старою. Еге ... Хоч воно й не які достатки, а все таки хочеться вряди-годи побачитись із людьми, погостювати з родичами та приятелями. Ну, а як на суху не дуже балакається - тут він знову зібрав і розпустив свої зморшки, - то й горілочки купиш ... мовляв, тієї ледащиці-живиці. Отож на пилипівчані заговіни стара моя наварила страви, сього-того зготувала, а я купив горілки. Покликали сусід, родичів - Грицька Покотила, Семена Покотила ... та й я ж Покотило, - пояснив.