Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Була пообідня пора, як на інститутському подвір'ї стали сходитись студенти та працівники металюр-ґійного інституту: звідси вони мали йти на загальноміську демонстрацію.

Сходились студенти-денники, що їх затримали пі-

84

еля навчання, і вечірникй, яким сказано прийти трохи раніш. Ті й ті з приємністю виходили з відсирілих уже по-осінньому приміщень і порізненими покищо купками ставали посеред малого чотирикутника двору, замощеного густим, як сціплені зуби, мостинцем. Усі дбали про те, щоб бути під приємним теплом прижмуреного вересневого сонця.

Те тепло зігрівало й накладало на все якусь ледачу сонливість, неохоту рухатись. Цю сонливість збільшувала й сивина осінньої павоті, поначіплюваної на все, на що тільки можна начепити, зокрема на мовчазне вогнище (як сказав би поет) самітного каштана у кутку подвір'я. Сонні були й погляди та обличчя людей. Можливо, що не в одного ворушилася на серці ще й зазлість з тієї причини, що через "цю чортівню" (демонстрацію) пропадав обід у харчівні...

А втім, такі "набурмосені" були таки не всі присутні: не одно можна було побачити й веселе обличчя та жваві бадьорі рухи. Але це були обличчя з такими антропологічними ознаками, що їх не відзначив в українців навіть такий видатний антрополог, як Федір Вовк. Найяскравіші з цих ознак були носи та вуха: носи - як скрипкові ключі, а вуха - як малі крильця.

За цими ознаками можна було, наприклад, легко пізнати студента вечірнього інституту і заразом слідчого ДПУ Чорнострика, що мав іще й свою, притаманну тільки йому прикмету - задимлено-сіре, ніби покроплене рушничним порохом обличчя. Тільки зуби в нього були білі. Тими зубами він і блискав, як демон, оповідаючи своєю гаркавою мовою веселі анекдоти та всякі інші історії. Як людина забезпечена від всякої політичної неблагонадійности, він досить сміливо го-

85

ворив і про СВУ, зокрема розповів про те, як важко було органам безпеки викрити цю банду, що вміла добре личкуватись і удавати радянськість. На доказ цього він згадав Кутькову поведінку, власне те, як він йому самому відповідав на питання про антисемітизм українських письменників. Він, як папуга, твердив раз-у-раз, що жиди гарні, а українські (письменники погані. І тільки те, що на виду він, цеє кажучи, то блід, то червонів, зраджувало його нечисте сумління.

Це була одна згадка про бідолашного Кутька, хоч він сам ні про яку Спілку Визволення України й не чув.

Друга згадка виходила від справнички, що хвалилася в гурті жінок, співробітниць канцелярії та бух-гальтерії.:

- Він же до мене залицявся ... Хіба ж так упадав! Тільки ж я, наче серце моє чуло, що він ворог, дала йому доброго одкоша ...

- Невже дала?

- Та ще й як!

На подвір'я вийшов, гордо несучи свою пишну шевелюр}' ('був, як звичайно, без шапки) директор інституту Самсон Ліпшиць.

Так, він був уже директор. "Чистка" вийшла йому на користь: у наслідок перевірки він зміцнив своє становище в партії, а через те й на посаді. Після того, як останнього директора, Шамесового наступника й "куркуленка" з походження, вичистили з партії та ,,зняли" з роботи, його настановлено директором.

Нема мови, що це відповідним робом відбилося й на його поведінці: його рухи стали ще поважніші, ще ?більше з'явилось іронії в прискалюванні ока та в мор-

86

щенні красивого з майже непомітним заокругленням носа.

Він прийшов не сам, а, як і завсіди в таких випадках, із своєю дружиною.

На подвір'ї "Ксюша" відокремилась від нього й підійшла до гурту жінок. Ті зустріли її, як директорову жінку, солодким медом усмішок та похвал. Найбільше хвалили її новий брилик із сойчиним крилом на боці. Брилик сидів на її товстій, складеній книшем косі, як легкокрилий метелик.

Але ті похвали не були щирі: при її надмірній повноті цей брилик робив її схожою на... свиню в людському вбранні (як це малюють іноді в дитячих книжках).

Про це й шепнула у зручну мить справничка (худа, як щука) своїй приятельці з бухгальтерії. До Ліп-шиця підійшли деякі студенти-активісти з "профкому", з "комсомолу". Підійшов Чорнострик. Взагалі ж новий директор не любив бути з студентами за панібрата. Та це й суперечило б урядово проголошеному принципові одноначальности, твердого керівництва.

Перше директорове слово, звернене до студентських керівників, було:

- Дисциплінка, хлопці... "теє то як його" у вас шкандибає ... Як би там підтягтися ...

Та Чорнострик, що почував себе нарівні з директором з огляду на своє "сумісництво", замість щоб прямо на директорову заввагу відгукнутись (з нього був голова "профкому"), розповів жарт.

- "Чого це ви спізнились? -накинувся один ди-

87

ректор на своїх підвладних, прийшовши до установи з запізненням.

- "А ми вас чекали, - відповіли -підвладні.

Це Ліпшицеві не дуже вподобалось, і він відвернувся від Чорнострика.

Ще здаля зняв бриля, шанобливо до директора здоровкаючись, викладач математики, сивенький дідок з "українців", і теж 'підійшов. Щоб показати свою солідарність з "радвладою" щодо "есвеу", він сказав:

- Погано чомусь сходяться студенти, Самсоне Абрамовичу. Така важлива справа .. .

- Як кажете? А! Нічого, зійдуться, - недбало відгукнувся на це директор.

Він у цю мить прислухався до жіночого гурту, звідки було чутно голосну, майже крикливу "Ксюши-ну" мову, і це (її крикливість серед людей) починало його дратувати.

- "Хоч би трохи стримувалась ..."

Треба прямо сказати, що присутність жінки чималою мірою псувала йому те щастя, що давало директорство. Одно, ота її "нетактовність" у мові, а друге - їбоясть, щоб до нього при ній не підійшла якась жінка, особливо із "кручених"...

Ці думки настирливо лізли йому