Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

- "Нуте бо та нуте бо - починайте якої пісні". А в мене стара, хай їй там легенько тикнеться, і не сказати, яка співуча. Та й я, як коли під чаркою, співати люблю. Настя спочатку опиналася, а потім таки почала... за нею інші. Співали й "Ой на горі та женці жнуть", і про Саву Чалого, і "Зібралися всі бурлаки до одної хати", і інших. Не обійшлося й без танців наостанку. Від мене пішли до Грицька, від Грицька - до Семена. Отак ходили з хати до хати, аж поки не розгубились: те там заснуло, те там ... Я ніч спав у Семена в клуні, а як там опинився, і досі не згадаю... А другого дня вранці кличуть мене до сільради. Приходжу - а там

100

уже і Грицько, і Семен, і інші. Поздоровкався я до всіх

людей, що були там, веселенько, а далі до Грицька та

Семена:

- Так як воно на похмілля? - питаю.

А вони як води в рот набрали, хоч би тобі слово. Тільки Грицько щось буркнув. Аж тут до мене чужий

міліціонер:

- Це ти Петро Покотило?

- Я- А що таке?

Та він мені нічого більш, а повернувсь до голови та й каже, щоб давав підводу. Аж тоді я розчовпав, і серце мені тьохнуло. Того ж таки дня нас усіх 'повезли в город... і попрощатись додому не пустили . .. Сидів у ДПУ місяць і три дні, був не раз на допитах. Усе вимагали, щоб я розказав, як я самостійну Україну хотів зробити ... А оце вчора й звинувачення дали.

Тут він поліз за пазуху і вийняв задрукований на

машинці папір.

Кутько прочитав:

- "Петро Федорович Покотило, народжений 1876 року, селянин, неписьменний, звинувачується в тому, що співав разом з іншими своїми односельцями та родичами, контрреволюційну пісню "Зібралися всі бурлаки" і прикладав слова: "що діється на Вкраїні" та "край веселий та й занапастили" до сучасної радянської дій-сности. У зазначеному злочині він, Петро Федорович Покотило, на попередньому слідстві 'признався, а злочин цей передбачений у ст. 54 карного кодексу УСРР."

- Ну, як? - обізвався дід, коли Кутько прочитав. - Ловко написано? А головне діло, що я ніколи й не думав, що та пісня про самостійну Україну ...

- А чого ж ви призналися? - спитав Кутько.

101

Дід знизав плечима.

- Ну, як ти його не признаєшся... як так напо-ршіляться!... Спати не давали ... Ет!. ..

Дідову Петрову "сторікг' слухали й інші, ті, що поблизу сиділи. А серед них був один атлетичної будови нестарий ще чоловік, досить похмурий на вигляд. Дід Петро сказав про нього:

- А ось у нього так ще краще, - і засміявся своїми зморшками. - Його посадили за те, що кобзи робив ... Він із села Піщанки, може, чули. Він і пісню про це склав. Заспівай, Миколо!

І Микола, пожвавішавши враз, почав кобзарським речитативом.

Дума про кобзаря Гвоздика

Десь-не-десь у селі Піщанці, Де збереглися ще од Шведчини шанці, Жив кобзар Гвоздик, по-вулишному Гудало.

Бувало -

Чи весна надворі квітами проквітав, Чи літо стоїть, чи осінь, коли лист із дерев опадав, Чи зима сніговієм шугав, - Він на те не зважав - Кобзи людям на втіху споруджає І сам, як соловей той, співае-вигравае ... Коли це, як таті вночі, Як шуліки, на жир летючи, Воріженьки напали: Хату обступали, Кобзу-тридцятиструнку відбирали,

Тр ощшга-ламали, Ще й струмент розкидали, Кобзареві назад руки в'язали І в сиру в'язницю у славному місті Січеславі, як у домовину

(вкидали.

102

І

- Оце тобі, кажуть, за твоє співання,

Вигравання.

Умів, кажуть, віщії струни перстами торкати, - Умій тепер у в'язниці потерпати, Щоб знав-пам'ятав, як ту Україну прославляти,

А нас хижаками взивати ... Бідна ж моя голівонько, що маю діяти? Чи вже ж мені доведеться отут у неволі пропадати?

- Навіщо ви це робите? - сказав Кутько, прослухавши пісню-думу. -- Вас же можуть ще й за цю пісню покарати .. .

- Я умру за правду, - похмуро сказав Гвоздик і вмовк.

Знайомився Кутько і з новими, що їх уже після нього вкидали. Ось декотрі з них.

Жук.

Жука привели вдень, такого часу, коли сонце на малий час кинуло було своє проміння в камеру, на край "нар", на самий ріжок, що був біля дверей.

Увійшовши, Жук сів на це освітлене місце, і його вусате усміхнене обличчя перейняло на себе це проміння, з'єднавши в одно усмішку й сяйво. Вуса в нього були прямо страшні, такі великі, розчепірені в обидва боки, як у козака Мамая на деяких варіянтах відомого народного малювання. А очі, навпаки, були в нього привітні й блакитні, як небо.

Коли до нього звернулися з звичайним запитанням "хто й за віщо?" від зідхнув жартома й промовив:

- Ех, жучку, жучку! Попався панові в ручку...

А щоб ця не зовсім звичайна відповідь була зрозуміла, він розповів про походження приказки. За крі-

103

пацтва його дід був кріпаком. А пан любив усяково знущатися з своїх людей. Одного разу він закинув діда в саж до свиней, а потім покликав до хати і сказав, що випустить, як дід угадає, що в нього в руці. Дід думав, що не вгадає, і сказав:

- Ех,