Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

111

Мрією про місце біля вікна заповнював і прикрашав своє життя в камері й Кутько.

Так колись до революції поневолені трудящі заповнювали й прикрашували своє злиденне життя мрією про прекрасну революцію. Правда, в цьому порівнянні є трохи від парадоксу: досягнута широка мрія про свободу призвела одного з трудящих (та й не тільки його) до дуже вузької, обмеженої площею камери мрії еро місце біля заґратованого вікна.

За тло для цієї мрії були такі явища: досвітня й вечірня перевірка, гуртове "оправляння", рідкі передачі з села від батьків (батько, думаючи, що це допоможе синові, вступив до "колгоспу"), десятихвилин-на прогулянка в загороді за колючим дротом, щовечірнє усекамерне прудіння, якнайподрібніше вивчання заялозеної, як витерта халява, чорної стіни над головою, уцяцькованої блощичними плямами.

Це останнє було суспільною повинністю геть чисто всіх пожильців камери або, як ужити нового вислову, "суспільно-корисною працею". Як котре відмовлялось, на нього нападали: "Ми, мовляв, винищуєм, а ти плодиш".

І це в Кутька не викликало вже ніякої гидливосте: звик. А що це робили сини того народу, що на ввесь світ уславився своїм гумором (цебто українського), то не без того, щоб не сказав которий якого жарту, не посмішив. ..

Отак Кутько й жив, не лічивши днів. Уже він ні про що з життєвих справ не думав. Навіть "Олесю" став забувати, що десь, мабуть, відцуралася його. Саме так: мабуть, відцуралась, бож, знаючи тепер про його ко-112

хання, навіть не спробувала прийти на побачення чи передачу передати.

Та от якось спало йому на думку, що його сидінню кінця не буде, ніякого кінця - ні доброго (щоб випустили), ні лихого (щоб розстріляли чи заслали). І тоді ж йому стало ясно, що він може сам собі кінець зробити. Йому став на пам'яті прочитаний десь римський афоризм - що люди сильніші за богів, бо можуть завсіди заподіяти собі смерть, як того захочуть, тимчасом як безсмертні боги цього не можуть зробити. І він узяв уперто про це думати, заглибився в цей новий для нього світ - світ смерти. Кінець-кінцем він так до цієї думки наблизився, що заходився готуватись до цього.

Передовсім треба було вибрати спосіб ... Став пригадувати різні способи, що їх уживають самогубці - отрути, перерізування артерій, повішення. Першого у в'язниці не можна було здійснити, бо отрути ніде дістати. Друге дуже болюче, бо це можна було зробити тільки скалкою з пляшкового скла, що ним іноді в'язні голились. Та й не було певности, що від цього обов'язково умре. Отже залишалось останнє - повішення, що його - це Кутько знав - найчастіше вживали в БУПР'І. Обкинувши "поглядом стіни камери, він із задоволенням спостеріг, що над дверми, наче спеціяльно для нього, був гак (там вішали гасник, як гасла електрика). Залишалось тільки дістати мотузку. Але це зробити не так легко було, бож мотузки й пояски у всіх в'язнів відбирали, хоч не з людолюбства, а щоб зберегти людей для допитів. З такою метою, як відомо, іноді навіть лікують у в'язницях.

Нарешті після довгого обдумування він вирішив

113

відірвати пруг від свого ліжника. Ліжник зовсім розлазився, і той пруг легко було відірвати.

Уночі, як усі поснули, він узяв обережно, щоб цього не помітили сусіди, відривати, вірніше сказати, відтискувати пруг. Робити це було дуже незручно: треба було лежати боком між двома сусідами й ворушити руками так, щоб їх не штовхнути. Тож він ворушив тільки китицями рук та пальцями. Від такого руху руки його скоро заморювались, і йому доводилось часто відпочивати. Але він не зрікався свого наміру, і робив це з упертістю, яка тільки у в'язнів і буває - чи то тоді, - як треба до сусідньої камери дірку провертіти, чи коли треба смерть собі підготувати. Заразом поспішав, бо боявся, щоб щонсбудь на перешкоді йому не стало.

Так аж опівночі пруг був готовий. Підбадьорений цим успіхом, він вирішив не відкладати, а зараз таки й спробувати.

- "Ще не буду вішатись," - подумав майже вголос. -- "Тільки приміряюсь, як би це воно вийшло ... А як хто прокинеться, скажу, що до параші вставав ..."

У камері було сливе поночі, бо світло вже було погашене, а на вікні тепер були "шори" (це останнє удосконалення ?соціялістичної в'язниці - щоб не перебалакували з іншими камерами, як їх виводили на про-гуляння), і через те місячне сяйво майже не проходило. Але й у цьому скупому світлі було видно сонних людей, що лежали, як в'ялена риба, було видно попереплутувані, як у братській могилі, тіла, ноги одного лежали на ногах другого. Повітря устоялось, диму було менше.

Ще лежачи на нарах, Кутько всунув голову в пе-314

тлю, хоч і незручно було випинати лікті, як це робив.

Прислухався, чи не прокинувся хто, а тоді взяв обережно злазити з нар. В одній руці міцно тримав кінець свого мотуза, щоб не теліпався, щоб не зачепився за що. Зсунувся нарешті з нар і, обережно намацуючи босими ногами місце між тілами, що лежали покотом у проході, став пробиратись до дверей.

Темна тінь гака на стіні тягла його погляд до себе, як гіпнозом.

Щоб дістати до гака, треба було стати на "парашу", а попереду треба було ЇЇ ще підсунути. Він узяв її за слизькі вуха, але вона, важка, вислизнула й стукнула.

Серце бідоласі похололо так, немов він не собі готував смерть, а когось іншого хотів повісити.

- Кий тут чорт товчеться? - вилаявся 'той, що лежав біля "параші". Але, сказавши цеє, знову заснув.

Перегодивши трохи, Кутько взяв "парашу" міцніше, переніс і поставив проти гака. Потім того став обома ногами на вінця і, звівши над головою руки, прив'язав кінець мотузка до гака.

Тепер йому зробилось легко, майже весело на душі. Адже він міг