Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Тільки ж уся ця веселість "була схожа на веселість людини з ... підвищеною температурою, веселість чи сміх на кутні...

І справді вже другого дня декотрі з в'язнів несподівано вмовкли - як води в рот набрали. Ще більше

80

знизився настрій, і то в усіх, третього дня, як до камери вкинули напівживу людину. Саме так - укинули, бо сам він - якийсь селянський парубчак із чубом-острішком - не міг іти. Коли ті, цю вели, випустили його з рук, він поточився, як зів'ялий, і, вдарившись плечем об нари, упав у проході і мертво захріп. Спав роззявивши рота, як мрець, до вечора, усеньку ніч і ввесь другий день. Уїдливі осінні мухи лазили йому по обличчі, залазили в ніздрі, а він нічого не відчував. Пробували його разів скільки 'будити - не прокидався. А як наостанку таки прокинувся, то розповів, що йому три доби, вдень і вночі не давали спати: слідчі мінялися, а його не відпускали. Біля нього стояв червоноар-мієць з багнетом і трусив за плече, коли він починав дрімати. Ще страшніше стало, як одного дня довідались, що в сусідній камері сидів "смертник", якого мали вночі розстріляти.

Стали мимохіть прислухатись до одноманітної ходи за стіною, одинокої ходи, в якій було знати страшне

чекання смерти.

А вночі там справді заклацав засув, почулась якась боротьба, удворі страшним ревом заревів "чорний ворон", заглушаючи страшну подію, а через десять хвилин усе замовкло .. .

Цієї страшної ночі з камери ч. З почали вперше брати на допити. Візьмуть одного, а через деякий час укидають назад червоного, збентеженого. Але покищо нічого страшного не було: усі писали свої життєписи. Та вже наступної ночі лікар Павлівський, повертаючись з допиту, налякав усіх страхітливою поведінкою. Він, дужий, високий, ухопився за одвірок і не хотів заходити до камери, кричав - сивий, оброслий колючою ще-

81

тиною - "мамо!" Кацапчуки цілою "ротою" тупцяли-ся за його спиною, як ліліпути біля Гуллівера, били по пальцях, щоб пустився... А як його нарешті таки впхнули до камери, він упав ницьма впоперек нар - довгий, як велетень - і голосно, з страшним ревом заридав, скидаючи могутніми плечима . . .

Усі, що були в камері, збилися, як зграйка сполоханих у клітці птахів, в один куток і мовчки дивились, не знаючи, що робити.

Останнім із черги взяли на допит Кутька. Це сталося серед ночі. Він опав, коли чує - щось його за ногу смика ... Крізь сон подумав, що це бере його обережно вовк, так, як колись брав його діда, як той спав у степу (дід розповідав). Скрикнув з ляку і лрокинув-ся. За ногу його тягав "карнач"*).

Потім повели його через страшне подвір'я, освітлене таємничими ліхтарями, свідками розстрілів під гудіння "чорного ворона". Від страшної напруги він став дрібно-дрібно труситись, наче його била пропасниця (так, як тоді, коли його брали з дому).

Завели до слідчого. За столом сидів невеличкий, з синцями під очима, "чекіст", такий, яких він уже бачив раніш, - як його викликали, як заарештували в заводі... Це ті очі, що залишали сині кола перед його очима... Тільки ж то було вдень, а цим разом серед ночі під враженням спогадів чпро розстріл, про те, що сталося з Павлівським.

З інших кімнат було чутно допити. І от раптом - несамовитий жіночий крик:

- Я скажу-скажу ...

*) Караульний начальник.

82

Кутько пізнав голос жінки українського професора Б., що емігрував за кордон.

- "Так і її взято", - подумав, нервово стенувшись. - Це ж зовсім стара жінка .. .

Слідчий пильно подивився йому ввічі, перевіряючи водночас, як на нього це подіє. А потім подав аркуш паперу і звелів тихим, спокійним голосом написати свій життєпис, приділивши найбільше уваги своїй роботі в контрреволюційній націоналістичній організації. А помітивши, що допитуваний тремтить, спитав:

- Чого тремтиш? Холодно?

Кутько, цокаючи зубами і насилу вимовляючи

слова, сказав:

- Ніякої організації я не знаю ...

- Не знаєш? А чому ж у тебе такий зляканий вираз на обличчі?

- То в мене . .. такі брови, - пробелькотів безпорадно допитуваний.

Після того, як він написав життєпис, його відведено до камери. Та не встиг він і задрімати, як його знов узяли. Слідчий наполягав, щоб він признався. Відвели вдруге назад, а потім того знову, уже перед світом, взяли на допит. Тепер було вже три слідчі, на нього кричали, загрожували розстрілом. Та він уже не трусився, а сидів непорушно, мов дерев'яний. Бо справді ж ніякої організації не знав . ..

Слідчі стали читати агентурні про нього відомості, де він - на лекціях тощо - що казав, але в тих його словах нічого злочинного не було. Так він між іншим довідався і про Лаштобин на нього виказ, зроблений уже після арешту. Та й у Лаштобиному виказі нічого страшного не було, бо він засудив не дуже похвальні

83

витівки цього "охочекомонника" в боротьбі з ворогами революції. Із цього ж усього він зробив радісний для себе висновок - що його кохана "Олеся" не була шпигункою, бо ні одно сказане при ній слово не було в слідчих записане.

- "Люба, хороша!" - подумав ніжно про дівчину. Востаннє його брали вдень і помітним з цього

допиту було тільки те, що слідчий показав йому в вікно професора Яворенка (його вели через двір) і сказав:

- Он ваш отаман.

Кутькові було ясно, що центром "змови" був історичний музей, що його згубила знайомість з професором Яворенком.

-- "І чого я, дурень, туди ходив?" - лаяв він себе у думці.

А на волі тим часом по всій Україні відбувалися бурхливі