Книги Якова - Ольга Токарчук
…не менш підозрілими є й джерела його прибутків — вельми значних, адже у Варшаві він жив у розкоші. Зокрема, кажуть, що той Яків Франк має власну пошту, тобто людей уздовж кордонів Польщі, через яких він висилає листи. Грошові посилки, завжди в діжечках, прибувають до нього під охороною особистої гвардії.
— Ну то й що? — відповідає вона синові, коли той висловлює різні сумніви. — Якщо він ввозить до нас золото й витрачає його тут, це нас лише збагачує. Чи краще було б, якби він віз його до Росії?
Або ж з’являється чутка, що Франк муштрує собі приватну охорону, дедалі численнішу.
— То хай муштрує, — каже цісарева. — Добре, що дбає про власну безпеку. А що, наші аристократи в Галичині свого війська не мали? Можливо, та його гвардія ще нам знадобиться.
І додає тихо, звертаючись до сина:
— У мене є щодо нього свої плани.
Йосифові здається, що вона знов заглибилася в читання, але невдовзі мати додає:
— Але ти про неї навіть не думай.
Молодий цісар мовчки виходить. Слова матері часто викликають у нього почуття сорому. Мабуть, все через той її затятий селянський католицизм.
27
Як Нахман-Пьотр Якубовський став послом
Двір у Брюнні — то не лише місце порожніх розваг і ярмарок усілякої марноти. В кімнатах на другому поверсі, які називають канцеляріями, триває ненастанна праця. Яків з’являється там рано-вранці й диктує листи, що їх треба згодом переписувати й розсилати. Поруч під керівництвом Звєжховської працює бухгалтерія. У третій канцелярії Чернявські, сестра Якова та її чоловік, займаються набором молоді, відписують на листи, ведуть перемовини з батьками молодих хлопців і дівчат, яких присилають до двору Володаря. Отже, друга канцелярія займається справами двору, перша є чимось на кшталт маленького міністерства закордонних справ, а третя — управлінням економіки й торгівлі.
Ще в грудні 1774 року з Відня до Стамбула вирушають найкращі посланці Якова: Павел Павловський, Ян Воловський і шурин Володаря Яків Каплінський, який після смерті Тови зібрав цілу свою родину й переїхав до Брюнна. Перед виїздом відбувається врочиста церемонія, під час якої Яків виголошує промову. Називає посланців воїнами Месії, які не належать до жодної релігії; всі присутні чули це вже безліч разів. Єдине, що в них є, — це місія, і місія ця таємна. Треба здобути прихильність султана, відшукати старих покровителів, запропонувати свої послуги. Ввечері напередодні від’їзду тривають довгі спільні молитви, що завершуються співами в колі. У цих церемоніях беруть участь усі, включно з гістьми, але насамкінець залишаються тільки браття й сестри, і починається бенкет, ллються ріки моравського вина, яке всім тут так засмакувало. Здається, ніби все по-старому, як було в Іваному, але тепер Чужі Вчинки стали символічними, ритуальними. Втім, вони й далі близькі, впізнають одне одного за запахом, на дотик, усе здається таким зворушливим: видовжене обличчя Яна Воловського, його свіжо поголені щоки й буйні вуса, худорляві плечі й низенький зріст Павловської, густа сивувата чуприна Єрухіма-Єнджея Дембовського, накульгування Звєжховської. Всі постаріли, в усіх уже дорослі діти, а то й онуки, деякі поховали чоловіків або дружин і завели нові сім’ї, траплялися з ними великі трагедії й драми: смерті дітей, хвороби. Наприклад, у Генрика Воловського недавно стався апоплексичний удар, і тепер права частина його тіла частково паралізована, говорить він невиразно, але життєві сили його не покинули: не так давно він, спираючись на руки доньок, особисто муштрував кольоровий легіон — строкатих молоденьких нібито-солдатів.
На світанку, коли посланці вирушають, у дворі ще тихо. Жінки ще звечора приготували кошики з харчами в дорогу. Коні здаються якимись сонними. Яків виходить на подвір’я в червоному шовковому халаті, вручає кожному посланцеві золоту монету і благословляє. Каже, що від успіху їхньої місії залежить майбутнє правовірних. Карета рушає по брюннській бруківці в бік ринку, а далі виїжджає з міста, повернувши на південний схід.
Через кілька місяців вони повертаються з порожніми руками. Начебто такі досвідчені посли, а навіть не домоглися аудієнції в султана, змарнувавши кілька тижнів. Навесні 1775 року Яків, який вважає себе найбільшим другом цісаря, висилає другу місію до Стамбула. Цього разу їдуть Пьотр Якубовський та Людвик Воловський, син Яна Воловського. Повертаються восени, через пів року, і виявляється, що їхня місія теж провалилася. Їм не лише не вдалося побачитися з султаном, сталося дещо набагато гірше: через донос стамбульських євреїв їх звинуватили в єресі, і три місяці вони провели у в’язниці, через що Якубовський занедужав на запалення легенів. До того ж урядовці султана конфіскували всі їхні гроші, які вони мали вручити султанові під час аудієнції. А було їх чимало. Надсилали розпачливі листи з в’язниці, але Яків їх ігнорував — може, через хворобу, а може, був надто зайнятий візитами цісаря. Хоча, можливо, — як згодом уперто твердив Якубовський — ніякі звістки з Туреччини до нього не доходили. Завдання місії було таким самим: здобути прихильність султана, пообіцяти йому вірність, описати вигоду від безпосереднього доступу до цісаря, обговорити розмір винагороди, в разі якщо… Якубовський знатиме, що сказати, він найкраще володіє турецькою і вміє малювати словами красиві картини.
Повернулися вони змарнілі й змучені. Щоб здобути гроші на дорогу, мусили взяти позику в Стамбулі. Якубовський — сухий, наче тріска; кашляє. З обличчя Воловського не сходить якась тінь.
Володар навіть не виходить їм назустріч. Увечері, за давнім ритуалом, велить відшмагати Якубовського за те, що втратив гроші.
— З тебе, Якубовський, нема користі, — каже Яків. — Ти — старий впертий віслюк. Умієш лише писати, до жодної нормальної роботи не годишся.
Якубовський намагається боронитися, наче десятилітній хлопчак.
— То нащо ти мене посилав? Хіба немає молодших за мене, які краще говорять чужими мовами?
Покарання відбувається так: винуватця кладуть на стіл у самій сорочці, і кожен із правовірних братів і сестер мусить різкою шмагонути лежачого по спині. Першим б’є Володар — зазвичай безжально, — далі йдуть чоловіки, але б’ють слабше, а вже жінки переважно заплющують очі
