Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Та ось перед цієї трапези біля дверей почувся дзвінок. Рудий син містера Мосса підвівся з-за столу з ключами й пішов відчиняти, а повернувшись назад, повідомив полковника, що з’явився посланець з валізкою, скринькою з письмовим приладдям і листом, якого хлопець і подав Родонові.
Прошу, не церемоньтесь, полковнику, — мовила місіс Мосс, великодушно махнувши рукою.
У Родона ледь тремтіли пальці, коли він розпечатував листа. То був дуже гарний, пахучий лист на рожевому папері і з ясно-зеленою печаткою.
«Mon pauvre cher petit /Мій бідолашний хлопчику (франц.)/,— писала місіс Кроулі.— Я ні на мить не склепила очей, усе думала, що могло статися з моїм недобрим старим бурмилом, і заснула аж уранці, після того як послала по містера Бленча (в мене була гарячка), який дав мені заспокійливу мікстуру й наказав Фінет, щоб вона нізащо не будила мене. Тому посланець його старенького, що, за словами Фінет, мав bien mauvaise шіпе / Досить підозрілий вигляд (франц) / і il sentait le Genièvre / Тхнув джином (франц.)/, кілька годин просидів у передпокої, чекаючи мого дзвінка. Можеш собі уявити мій стан, коли я прочитала твого милого, жалісливого, написаного з помилками листа! — Хоч яка я була хвора, а негайно викликала карету і, швиденько одягнувшись (я не могла проковтнути й краплі шоколаду, їй-богу, не могла, бо його приніс мені не мій бурмило), ventre à terre / Стрімголов (франц.)/ помчала до Натана. Я бачилася з ним… плакала… благала… припадала до його гидких ніг. Ніщо не змогло уласкавити того страшного чоловіка: Він сказав, що хоче мати всі гроші, а як ні, то триматиме мого бідолашного бурмила у в’язниці. Я повернулася додому з наміром зробити une triste visite chez mon oncle / Сумний візит своєму дядькові (франц.)/ (всі мої дрібнички будуть до твоїх послуг, хоч за них не дістанеш і ста фунтів, бо частину їх, як ти знаєш, уже закладено в ce cher oncle ‘) і застала в нас мілорда з болгарином, тим старим опудалом з баранячим писком, — вони приїхали привітати мене з успіхом на вчорашньому вечорі. З’явився й Педдінгтон, щось мимрив, сюсюкав і пригладжував чуба. Потім прийшов Шампіньяк зі своїм шефом — всі з foison компліментів та гучних слів — і довго мучили мене, бідолашну, а я хотіла тільки одного: швидше спекатися їх, і ні на хвилину не переставала думати про mon pauvre prisonnier.
Коли вони поїхали, я впала навколішки перед мілордом, розповіла йому, що ми хочемо все закласти, й почала благати його дати мені двісті фунтів. Він люто запирхав і засичав, сказав, щоб я не робила такої дурниці, нічого не закладала, а він побачить, чи зможе позичити мені грошей. Нарешті він поїхав, пообіцявши прислати гроші завтра, і тоді я привезу їх своєму бідолашному старенькому бурмилові з поцілунком від його відданої Бекі.
Я пишу в ліжку. Ох, як болить у мене голова і як ниє серце!»-Коли Родон прочитав листа, він так почервонів і насупився, що товариство за табльдотом відразу здогадалося: він отримав погану звістку. Всі його підозри, які він намагався прогнати від себе, тепер повернулися. Вона не захотіла навіть поїхати й продати свої дрібнички, щоб звільнити його! Вона могла сміятися й теревенити про компліменти, якими її засипали, коли її чоловік сидить у в’язниці! Хто його сюди запроторив? Уенгем ішов разом з ним. Чи не було це… Страшна думка вжалила його в саме серце. Він швидко вийшов з їдальні, кинувся до своєї кімнати, відчинив скриньку з письмовим приладдям, квапливо написав два рядки, заадресував листа серові Пітту або леді Кроулі й відправив його з посланцем на Гонт-стріт, звелівши йому взяти візника й пообіцявши гінею, якщо він за годину повернеться з відповіддю.
У своїй записці він просив любого брата й невістку ради господа бога, ради малого Родона й ради його власної честі приїхати й визволити його з біди. Він у в’язниці, йому потрібно сто фунтів, щоб вийти звідси, він благає їх приїхати до нього.
Вирядивши посланця, Родон повернувся до їдальні й замовив ще вина. Він сміявся й говорив з якимось Дивним піднесенням, як здавалося його співрозмовникам.
Інколи він, мов божевільний, реготав з свого власного страху і пив ще цілу годину, весь час дослухаючись, чи не їде карета, що має вирішити його долю.
Десь тоді, коли він і сподівався, заторохтіли колеса біля брами, і юний сторож вийшов відімкнути її. Приїхала дама, яку він і впустив до будинку судового виконавця.
До полковника Кроулі,— сказала дама тремтячим голосом.
Хлопець глянув на неї досвідченим оком, замкнув надвірні двері, тоді відчинив внутрішні, гукнув: «Полковнику Кроулі, до вас гості!» — і впустив даму до задньої вітальні, яку той займав.
Родон вийшов з їдальні, де всі й далі пиячили, пучок тьмяного світла просмикнувся слідом за ним, і він побачив даму, що знічено стояла посеред кімнати.
Це я, Родоне, — несміливо озвалась вона, силкуючись надати своєму голосові веселого тону. — Це я,
Джейн.
Родон був до глибини душі зворушений тим ласкавим голосом і появою невістки. Він кинувся до неї, пригорнув її, мурмочучи якісь незугарні слова подяки, і ревно заплакав у неї на плечі. Леді Джейн не знала, чому він такий схвильований.
Векселі містера Мосса були швидко погашені, що, мабуть, розчарувало того джентльмена, який розраховував, що полковник прогостює в нього хоч неділю, і леді Джейн, сміючись і сяючи від щастя, забрала Родона з будинку судового виконавця. Вони поїхали додому тією самою бричкою, в якій леді Джейн примчала його визволяти.
Піхта не
