Фортеця для серця - Олена Печорна
— Вовчику, не помирай, чуєш? — схлипує малий. — Не треба.
Душі робиться незатишно й вогко. А хлопчик і далі стискає долоню й плаче вже без упину, ковтає сльози, втирає рукавом носа, хлипає щиро й гаряче. Здається, сльози не можуть бути такими гарячими, але навіть шкіра присмертного здатна відчути тепло дитячих сліз.
— Братику, як же так? Ти ж сильний у мене, найсильніший! Он, бач, трьох поклав! Якби не зброя… Нащо стріляти було? — Хлопчик підняв до стелі карі оченята, і душа затремтіла. — Вони ж говорити тільки збиралися! Я ж сам чув! Нащо стріляли?
Душа відчула, як її хитнуло вбік і почало затягати кудись високо-високо. Усе відбувалося швидко. Тільки й встигла збагнути, що це, певно, і є кінець, коли прилади, що оповили тіло пораненого, запищали, немов навіжені. Наляканий хлопчик підхопився й стрімголов кинувся в коридор.
— Лікаря! Чуєте? Лікаря!!!
Довкола забігали люди в білих халатах, але вся їхня метушня здавалася пустою. Немовби то рухалися якісь тіні, що й торкнутися тебе негодні. Душа відчувала, що жодна сила тепер не зможе втримати її на землі, і злітала все вище й вище.
Вітер колихнув повітря, напоєне ліками, і стрімголов помчав увись, щоб за тисячі кілометрів приземлитися в нічній траві під вікном у дивної дівчинки. Він стукнув у шибку — і дівча прокинулося, розплющило зелені очиська й зіскочило з ліжка, немов хтось пронизав тіло й воно ось-ось мало розпастися навпіл. Дівчинка вхопила папір і прямісінько на підвіконні, в сяйві місяця, почала малювати вовка. Вона знала, що треба швидше намалювати очі, щоб утримати їх коло себе назавжди. Вітер дивився і, мліючи, сповзав у траву, щоб там розтектися по землі й цілувати її дихання. Вітер раптом збагнув, як добре, коли хтось поруч просто дихає.
— Усе даремно. — Лікар утомлено опустив руки. — Констатуйте час смерті.
— Ні!!! — закричало хлоп’я й розпачливо заходилося битися головою об двері операційної, намагаючись прорватися до брата.
— Шкода хлопця, — перемовилися молодесенькі сестрички й змирилися, що саме на їхній зміні цифра статистики хитнеться на одну одиничку в напрямку смерті.
— Синку, — прохопилася крізь сон світловолоса жінка в білих лікарняних стінах.
Це все відбуватиметься тут, на землі, коли душа летітиме зовсім в іншому просторі й бачитиме яскраве світло. Враз… дівчинка зробить останній штрих — і на клаптику звичайного паперу кліпнуть сірі очі вовка.
— Він очі розплющив, Петре Юліановичу, — шоковано пробелькоче сестра й зомліє, бо точно знатиме, що перед нею мрець. А хто ж іще, коли серце не билося одинадцять хвилин?
Лікар і далі реанімуватиме хворого, бігаючи довкола нього з чіткою думкою, що це неможливо, навіть нап’ється вдома чи не вперше за всю медичну практику, зате в промінні ранкового сонця всміхатиметься щасливий хлопчик, що має брата.
— Льо-ш-к-о…
— Мовчи, братику. Ти що! Силу треба берегти.
Юнак кліпнув, згадуючи дивний сон, як він був вовком і серед дощу в лісі натрапив на дівчинку. Вона торкнулася його, і той дотик горів ще й досі, от тільки зсередини, у самісінькому осерді серця. Лесю ж довгенько сварили і бабуся, і тітка Дуся, а ще стверджували, що вовк лише привидівся наляканим дівчатам. Леся кивала головою. А з дитячого малюнка на цей світ дивилися сірі-сірі очі вовка й людини. Чи, може, то таки була душа?
* * *
Леся пішла в перший клас, коли вереснева трава лише здогадувалася про наближення осені. Того року осінь прийшла із запізненням і ще довго пестила літніми днинами. Навіть ночі були теплі. А ще Лесі запам’яталися вогнища в перших сутінках і димові полотнища у вечірньому повітрі. Селяни саме давали ладу своїм урожаям, а ввечері спалювали на городах залишки сухого бадилля.
От і звістка про школу застала Лесю серед сухої кукурудзи. Дівчинка залізла в ті зарості, щоб підглядати, як вітер-друзяка заплітає довгі листки в коси. Баба Зоя саме видоїла корівку та йшла з повним відром молока до хати, аж тут хвіртка прочинилася й у двір зайшла-закотилася жінка з таким самим сухим волоссям, що й у кукурудзи. Навіть колір воно мало такий самий, тьмяний.
— Доброго вечора, Зоє Матвіївно, а заразом і здоров’ячка міцного!
Леся аж принишкла у своїй схованці, бо такого солоденького голосу їй до цього й чути не доводилося. Він був схожий на глечик, ущерть заповнений медом, от тільки люди, що куштували з нього, відчували, що, крім меду, там ще й добряча ложка дьогтю. Але неодмінно треба було скуштувати, щоб здогадатися. А то мед медом, аж у вухах злипається.
— І тобі, Валентино, не хворіти. Чим завдячую?
Жінка стрепенулася, певно, не сподівалася такої прямоти, проте не розгубилася й усміхнулася, що сонце засяяло:
— Усе ви, тіточко, бачите. Нічого не пропустите. Наче в думки зазирнули, їй-богу! За ділом я.
— Кажи.
— А де онучка ваша, Леся?
Стара озирнулася й мимоволі ступила крок назад, немов собою затулити дитину хотіла.
— Та бавиться десь тут. А що?
Жінка пожвавішала й попросилася до хати. Мовляв, розмова серйозна. Бабця провела гостю, а Леся з цікавості мало не луснула, немов перезріла капустина. Ех! Про неї ж розмова. Підійшла ближче, присіла коло порога, щосили прислухаючись до голосів у будинку. Вони долинали, немов із бочки: усіх слів не розібрала, проте коли почула одне з них, аж підскочила. Школа! Її хочуть забрати до школи! Раптова звістка яскравим метеликом затріпотіла в дитячій голівці. Та це ж вона буде першокласницею! Навчиться читати, писати, рахувати! А ще… ще в школі неодмінно мають бути уроки малювання. Це ж треба! У Лесі буде справжня вчителька малювання.
Дівчинку переповнила радість, вона буквально лізла назовні, примушуючи негайно віднайти того, з ким можна буде поділитися. Таке трапляється з дітьми, коли хочеться одразу ж, негайно, розповісти про щось дуже важливе. Леся довго не розмірковувала, кому розповісти, і бігцем, щоб не передумати, майнула до будинку-ями. З Вікою її вже встигла поєднати справжня симпатія, проте дівчинка страшенно боялася хмільних батьків Віки. Навіть не боялася. Ні. Щось у неї всередині зіщулювалося — і робилося боляче дихати. Але тепер… вона прагнула швиденько покликати подругу й одразу ж утекти. Дівчинка мить постояла, а потім таки зважилася переступити поріг чорної пустки.
У кімнаті справді було брудно й темно, а може, темно через те, що брудно. Речі валялися без ладу