Фортеця для серця - Олена Печорна

— Ет! Зіпсувала таку красу. Наскрізь мокрі. Чого тебе понесло аж сюди, га? Я вже думала до бабки Зої бігти по допомогу, їй-богу!

Леся забрала з рук чоботи, встромила ноги, відчула, як там по-зрадницькому хлюпнула вода, і чомусь розсердилася:

— А ти що тут забула? Стежила за мною? Признавайся!

Віка ніяково пирснула:

— Ще чого! Треба воно мені. Я… я по суниці в ліс пішла. Ось.

Леся придивилася до вимащеного в червоний сік обличчя й раптом усміхнулася:

— Ну ти й нечепура!

— А себе бачила? Не краща… Ще й тю-тю!.. — дівча стишило голос, озирнулося, а потім вкрадливо, самими вустами прошепотіло: — А якби з’їв?

Леся повернулася поглядом до галявини й чомусь сумно зітхнула:

— Ні. Він мій.

Обличчя навпроти видовжилося, навіть синець заворушився з подиву.

— Як це — твій?

Леся знизала плечима.

— Не знаю. Мій, і годі!

Дівчинка шоковано розсміялася:

— Та ти точно шалена! Будьмо подругами!

— Будьмо!

* * *

Друзі з’являються в нашому житті по-різному, але коли це трапляється в критичний момент, можете не сумніватися, що то справжній дарунок долі. Якщо ж таке трапляється в дитинстві, то дружба здатна спалахнути миттю, неначе сірник.

Дівчатка поверталися з лісу вже вдвох. У цьому не було нічого дивного, бо їх поєднала спільна таємниця. А ще — зовсім трошки — ліс. Вікторія якось швидко, не замислюючись, відшукала дорогу. Може, тому, що думки в цій чорнявій голівці просто вирували фонтаном. Як? Що це було? Точніше, хто? Власне, Леся дуже швидко збагне, що Віка й знаки запитання — це речі взаємопов’язані, якщо не тотожні. Подружка цікавилася геть усім, навіть тим, про що знати було не можна. Такий собі вулканчик! От тільки про спокій він навіть не здогадується.

Ось і в цю хвилину дівчинка активно намагалася осягнути побачене. Нічого такого малій ще не доводилося спостерігати (а набачилася вона таки всякого). Віка просто захлиналася в емоціях, немов це її руки ще кілька хвилин тому торкалися дикого звіра. Зрештою вона навіть спинилася й пильно так зиркнула на Лесю, немов могла прочитати на обличчі нової знайомої підказку до дивної таємниці. Леся мимоволі зашарілася під поглядом карих оченят, у яких вистрибували тепер цілісінькі зграйки бісиків.

— Ну, ніяк не збагну! Чесно! Що то було, га? Він же тебе роздерти міг! Дурненька якась, їй-богу! Вовка живого помацати задумала!

Леся знітилася й навіть образилася.

— Та що ти причепилася з тим вовком?!

Віка пирснула:

— Ага, щодня таке спостерігаю. Якщо чесно, то я так злякалася, мало не впісялася від страху! Правда! Ну, навіщо ти його чіпала? Не второпаю.

Леся знизала плечима, бо й сама не могла нічого до пуття пояснити. Так було треба, і квит! Вона навіть не замислювалася, що робить і чим це може скінчитися. Просто знала. Звідки йшло це знаття? Воно було в ній. Отут, де б’ється серце.

— Я вже казала. Це так, ніби він мій, розумієш?

— Ні…

— Якщо не він, то його очі… Вони ніби рідні.

Віка заплуталася остаточно й облишила таємницю. Принаймні до часу. Вони давно вийшли з лісу й ось-ось мали повернутися до села, а там на неї чекали свої знаки запитання.

— Ет! Куди тепер? Змокла, як курка під дощем. А вдома, якщо мої до тями прийшли… Капець.

Леся розгублено вклякла, мимоволі придивляючись до синця на щоці нової подруги.

— Битимуть?

Віка потерла синець і кивнула:

— По голівці не погладять — це вже напевно!

— То… то, може, до мене? От тільки бабуня печі сьогодні не топила, за корівками не було коли, висушитися нема де.

Раптом ззаду хтось кахикнув. Обидві дівчинки підскочили й одночасно озирнулися, наткнувшись на сиво-колючий погляд.

— Ну, і куди зібралися? Захворіти хочете? Ану, кроком руш на піч! Хутенько до мене додому! Я вам зараз зроблю капець! Чкурнула під дощ, та ще одну прихопила таку самісіньку, навісну! Удвох хворіти веселіше, еге? Тобі, Лесю, бабця зірку з неба дістане й ви`ходить, а ти, Віко, здуріла, чи що? Твої ж проковтнуть і не закусять!

Дівчатка стояли, мовчки похнюпивши голови. Вони не сподівалися, що їх так швидко хтось знайде. Надто страшна баба Устина. Вона ж майже не виходила надвір, усе на дугу-спину жалілася й на ноги хворі, а тут, диви, причалапала по калюжах і слизоті аж на вигін. Стара трясла палицею й уже потихеньку тупцяла назад. Озирнувшись, гримнула, що блискавицю кинула:

— Чого вклякли?! Кажу ж, хутчіш!

Через деякий час дві змоклі голівки вовтузилися на печі й хихотіли собі під носи. Найбільше з ляку. Бабця чаклувала над якимось зіллям і вовтузилася знизу, коли-не-коли позираючи на піч.

— Ось ще це випийте.

Віка скептично зазначила:

— А то не отрута часом, бабцю?

Леся всміхнулася кутиками вуст, згадавши свої думки в цьому будиночку ще кілька годин тому. Тепер здавалося, що з того часу минула ціла вічність. І будинок, і сама баба Устина були вже й не страшні зовсім. Хіба трошки. Зате цікаво й навіть приємно було, наприклад, нюхати, як пахнуть трави по кутках. На печі ж було тепло-тепло, немов казковий дракон із вогняним черевом раптом дозволив на ньому полежати. Дивуючись собі, дівчинка ще раз усміхнулася й раптом спитала стару:

— А що буде, коли торкнешся вовка?

Бабця завмерла на місці, а сиві очі стали схожими на дві щілини.

— Вовка, кажеш?

Віка аж підскочила з хвилювання, яке не змогло вміститися в дитячому тільці. Ура! Вона таки дізнається відповідь. Точно. Як це Віка не здогадалася першою спитати відьму про вовка? Відьми на такій чудасії неодмінно знатися мусять. Хто, як не вони? Зрештою обидві дівчинки завмерли, не в силі відірвати від бабці допитливих очей, що випромінювали неабияку цікавість. Стара ж театрально захитала сивою головою й аж язиком прицмокнула. Леся, передчуваючи щось зовсім кепське, втягла голову в плечі, а Віка й дихати забула.

— Ет! Вовк не собака. До рук не піде.

Обидві видихнули:

— Точно. Стояв і не рухався.

Стара значуще затрясла кривим пальцем.

— Як правду кажете, то вовк не біда. Страшніше, коли…

Тиша сама себе боялася рушити, а вже дівчаткам здавалося, що власні серця калатають гучніше, аніж церковні дзвони в неділю. Баба ж не поспішала казати далі, навіть озиратися стала, мов хто невидимий підгледіти чи підслухати міг ту сповідь, і врешті видихнула:

—