Фортеця для серця - Олена Печорна
Учителька, яка викладала в другому й третьому класах, раптом відчула, що страшенно занепадає на здоров’ї. До того ж вона працювала, уже кілька років бувши на пенсії, тож порятунок знайшовся швидко: педагог таки наважилася піти на заслужений відпочинок. Діти ж мали навчатися незалежно від хвороб та пенсій своїх учителів, тим-то з районного відділу освіти досить оперативно (Валентина Йосипівна й оком не встигла кліпнути) надіслали нову вчительку початкових класів, що її миттю полюбили діти.
Симпатія виникла одразу й була беззаперечна. Геть усім учням страшенно кортіло сподобатися Людмилі Миколаївні. А вона всміхалась у відповідь. До речі, також геть усім. Мабуть, лише вона вміла так усміхатися, навіть рудий Петько починав шарітися, і ластовиння на носі й щоках прибирало рожево-червонавого відтінку. З’являлося відчуття, що нова вчителька знає якусь особливу таємницю й роззброює єдиним поглядом. Хоч вигляд вона мала зовсім негрізний. Навпаки, Людмила Миколаївна була така тендітна, що її можна було легко сплутати з ученицею старших класів. Та ніжність збивала всіх із пантелику: здавалося, що цю дівчину без зусиль можна підкорити своїм бажанням.
У цьому, до речі, спершу анітрошечки не сумнівалася Валентина Йосипівна. Бо хто та новенька й хто вона, досвідчена освітянка, можна сказати, справжнісінький танк у педагогіці? Однак виявилося, що танки здобувають перемогу лише у військовій справі, тоді як у школі… Людмила Миколаївна легко, невимушено, неначе граючись, віднайшла для кожної педагогічної аксіоми своє місце в прямому й переносному розумінні. Вона хоч і зовсім не мала досвіду, проте, усупереч неписаним законам, геть усе робила правильно, а головне, з таким щирим задоволенням, що Валентині Йосипівні лишалося хіба зубами скреготати з безсилля, а заразом захлинатися чорною заздрістю. Це ж треба! Учорашня студентка, ще зовсім зелененька вчителька початкових класів, виявилася гідною суперницею. А найстрашнішою небесною карою стала нова потреба часу: щоб мати пристойний вигляд поруч із новенькою, доводилося пра-цю-ва-ти. Ох і зітхала Валентина Йосипівна, ох і зойкала, навіть усі свої впливові знайомства залучила собі на підмогу, проте запізно. Змінити вже нічого не змогла. Так у початковій школі села Бувальців з’явився свій янгол-охоронець.
Не дивно, що до янгола потяглася Леся. Несвідомо й обережно. Дівчинці просто подобалося спостерігати за Людмилою Миколаївною, нехай і здаля, лише на перервах чи після уроків, проте це були щасливі хвилини. Мала ще довго боялася признатися, що молоденька вчителька скидається… на маму, а коли нарешті ця думка відвідала русяву голівку, дівчинка страшенно засмутилася й зраділа одночасно. Засмутилася, бо їй здалося, що це зрада. Маму ж годі замінити кимось, правда? Як? Мама — то мама, а не якась там Людмила Миколаївна. Проте… ще Леся відчула, як серце в грудях стає гарячим-гарячим, досить було лише уявити, що хтось інший скидається на маму. Нехай отак, не по-справжньому, але вона думатиме, ніби мамуся поруч, дивиться на неї лагідно, усміхається, іноді навіть гладить по голові, а найважливіше — просить малювати, малювати й ще раз малювати.
Молода вчителька швидко помітила, якими красивими й незвичними були малюнки першокласниці, як спалахували зелені оченята, коли до рук дівчинки потрапляли пензлі, як майстерно й пристрасно та змішувала фарби, створюючи на папері власний світ, і, що дивно, той світ здавався живим.
— Ти десь училася малювати?
Леся нітилася й ховала погляд.
— Ні.
— Тоді це щось неймовірне. Справді. Тобі неодмінно, чуєш мене, неодмінно треба здобути спеціальну освіту. І нехай про це ще рано говорити, але запам’ятай мої слова: ти мусиш малювати.
Леся кивала, відчуваючи, як повітря застигає в легенях, а світ розповзається кольоровими цятками. Звісно. Так. Так. І ще раз так. Вона малюватиме. Якби ще бабуся не лаяла. Щоразу, як Леся береться за фарби, бабуня стає схожою на грозову хмару, супиться й щосили стримує себе, щоб не розкидати оте малювання по кутках. Леся нікому, навіть Людмилі Миколаївні в тому не признавалася, але уважна вчителька помітила все сама, розпитала селян і швидко збагнула, що минуле не відпускає згорьованої жінки, тримає лещатами й змушує воювати з вигаданими вітряками.
— А знаєш, Лесюню, ти приходь до мене після уроків малювати, га? Бабусі ми скажемо, що вивчаємо щось додатково, але не признаємося, що саме. Це буде… ніби наш із тобою секрет. Домовилися?
Дівчинка пильно дивилася в очі й не вірила у власне щастя. Невже її розуміють? Невже?
— Хороша моя, погоджуйся. Я навіть спеціальну літературу дістану для таких діток, як ти. І хоч із мене художниця посередня, зараджу, чим зможу. Бо ти, моя маленька, — талант. Чуєш?
Леся чула, а ще могла будь-чим заприсягтися, що тепер за спиною вітер куйовдить пір’їнки на її крилах.
* * *
Крила за плечима дарували висоту цілий рік, а потім ще й ще. За цей час мала художниця створила цілу галерею, витративши всі можливі кишенькові заощадження на фарби й папір. У школі звикли до її пристрасті, як звикають до різних речей, хороших і не дуже. Навіть усім незадоволена Валентина Йосипівна зрештою бодай частково, але таки змінила гнів на милість, бо питання стіннівок, якими вже замучили методисти, з появою Лесі зникло само собою. Точніше, газети були, та ще й які! Ніхто не вірив, що це справа рук учениці початкових класів. Одного разу сивочолий дідок, який входив до складу комісії, з півгодини дякував педагогу (звісно ж, Валентині Йосипівні) за натхненну роботу з юними талантами. А що перед ними пензель майбутнього художника з великої літери, ніхто не має права й сумніватися. Він на цьому знається, ладен заприсягтися й власні вуса з’їсти. Як дідок зробив би це, коли б, бува, помилився, з чемності ніхто не поцікавився. Та то лише з чемності, бо яка там художниця з тої чудної Райської? Отож. Село селом. Бавиться дитина, то й нехай, головне, що педагогу з того зиск. Бо геть усе кляте дівчисько таки може намалювати. Чи не все?
Цікаво, якби довелося малювати першу дитячу закоханість, то який би вона мала вигляд? Леся про такі речі анітрошечки не думала, хоч малювала справді все і всіх. Певна річ, Валентину Йосипівну в жанрі карикатури (така собі дитяча помста), зате свою улюблену Людмилу Миколаївну зображала у вигляді земного янгола. А як інакше, коли та подарувала їй найцінніше — можливість вільно малювати, не озираючись, чи стоїть хто за спиною. Уже не доводилось остерігатися бабиного гніву. Це було щось на зразок умови, якої ніхто не виголошував, проте всі дотримувалися неписаних правил цілком
