Фортеця для серця - Олена Печорна
Устина всміхнулася, немов думки підгледіла:
— Ну-ну. Ох і фантазерка ти, дитино! Бачиш те, чого нема. А може, і є, та інші того не помічають. Ой-ой-ой! Клята спина!.. Знову крутить. Вигрітися мені треба. Полізу на піч. Мо’, зі мною?
Леся вклякла з чашкою коло рота, відчувши, що на піч, у якій палахкотів вогонь, навіть дивитись боїться. Не те що підходити. А що, як?.. Господиня не втримала сміху:
— Ет, уперта мала! Ну то й нехай, сиди собі, — і видерлася доволі хвацько аж на піч, пірнула в подушки, примостивши спину до тепла, кілька разів зиркнула з-під країв квітчастої хустки й вдоволено замуркотіла.
Принаймні Леся могла б поклястися, що так само муркоче їхній хвостатий мазунчик Мурко. Але ж то кіт. Та точно. Дівчинка прислýхалася пильніше, натомість розчула, як дахом ходить дощ, а ще… ще розчісує гілля яблунь.
Біля будинку їх росло чимало. Мабуть, ще дід Яків саджав, а може, і баба Устина чи хто до них, бо старі-старі були яблуні, а ще тримали на гілках плоди. Дівчинка уявляла, як вода омиває бочки соковитих яблук, а потім стікає й летить до землі. Крап. Крап. Крап. Ех, як там бабуня й тітка? Змокли, певно, до нитки. І корівки змокли. Хіба в таку негоду можна пастися? Бідолашні, так і застудитися недовго, а на ліки тепер теж грошей нема, он на хлібець заледве вистачає. Добре, що тітка Дуся вміє свій пекти. Ой! З печі він ще смачніший виходить, з хрусткою скоринкою. Але то хліб. А ліків із печі не виймеш, хіба… баба Устина заварить пійла якого.
На печі, немов відчувши, що думають про неї, завовтузилася стара й щось швидко зашепотіла собі під носа. Леся принишкла, але слів не змогла розібрати. Чого б це? Здавалося, баба співає якусь дивовижну, лише їй відому пісню. Шепотіла недовго, хвилин із десять, а потім заспокоїлася. І не тільки вона. Дощ також. За півгодини він стих. Поволі так, неквапом, непомітно. Просто зійшов куди-інде.
Леся навіть не встигла зрозуміти, коли саме змовк шум води. І баба Устина не помітила, певно, бо не злазила з печі, вигрівала скручену дугою спину, немов та від тепла могла випростатися. Леся зиркнула, чи не лізе згори пряменька й струнка баба, але на печі ніякого руху. Лише дихання, а от воно рівне-рівне, аж солодке, їй-богу! Гей, таж наглядачка заснула! Дівчинка витягла шию, зазираючи вище. Точно. Спить баба Устина й сопе. Леся полегшено видихнула й виткнула обережненько носа на вулицю. Не капотить. Таки стих дощ, немов стара його заговорила. Калюжі стоять величезні, по півнеба вміщають, але дощу нема. А що, як… Дівчинка озирнулася й тихесенько прочинила двері, ступила крок, другий і хутко вискочила надвір, немов остерігалася, що кістлява рука от-от схопить її за комір. Майнула у хвіртку, відчинила хату, вскочила в гумові черевики, червоні-червоні, як вогонь, і ну по калюжах із розгону. Бризки розлетілися навсібіч, а дівча розкинуло рученята й щасливо зайшлося сміхом. Мабуть, тільки в дитинстві вода під ногами здатна так щиро тішити.
* * *
— Я лечу!!! Вітре, ти де?
Щаслива дівчинка встигла пробігти аж до кінця вулиці, проте кудлатий вітрюган так і не прилетів до ніг. Певно, подався кудись далеко. Авжеж, погнав важкі хмари якнайдалі від села й вигону: нехай корівоньки напасуться, а суниці в лісі просохнуть. Леся всміхнулася в солодкому передчутті: навідається тепер і до тих, і до інших, але спершу…
Дівча спинило ходу. Спершу треба проскочити повз один особливий будинок. У ньому не відьма живе, ні, але все одно лячно. Господа Пархоменків майже завжди заходилася криком, мало не день при дні звідти чувся п’яний лемент. Леся навіть припустила, що ті люди дихають отак — з лихим словом на язиці. Сам будинок скидався на дірку. Чорну. А що, як та вирва поглинала людей, от вони й змушені були кричати звідти щосили? Хтозна. Проте Леся достеменно знала, що серед диких криків у чорній дірці живе дівчинка. Мимоволі зіщулилася, намагаючись уявити, як воно… Мабуть, так само, як у зграї потвор.
Леся кинула короткий погляд на похилений паркан, дірявий і темний від часу. Тихо. Таке тут бувало вкрай рідко, проте дощ… він навіть відьму приспав, то й потвор зміг. Леся прихилилася ближче до паркану, коли у вікні майнула тінь. Дівчинка відскочила й дихати зі страху забула: ще впіймають, чого доброго. Але крізь засмальцьоване скло на неї дивилися дитячі очі. Вікторія. Так звали дівча з чорним обличчям. Господи! А чому ж воно чорне таке? Невже зовсім не вмивається? Певно, хоче стати непомітною, схожою на будинок, у якому живе? Дівчинка у вікні сумно підперла голову долонями й пильно зиркнула прямісінько в Лесині очі. Тій аж ніяково стало, тому хутко відвела погляд і знічев’я, ніби для годиться, бовтнула гумовими чобітками у величезній калюжі простісінько коло страшного двору. Моторошна здогадка раптом сіпонула дитячу свідомість. Таж то зовсім не бруд! На дитячій щоці чорніє велетенський синець, трохи не на півобличчя. Це ж як було боляче, коли вдарили! А як сильно мали вдарити?! Леся здригнулася й спробувала якомога швидше проскочити лихе місце.
Минулося. І не помітив ніхто. Ще кілька хвилин дівчинка задумливо брела з похнюпленою головою. Щось таке знайоме-знайоме тріпотіло всередині, але то було з іншого життя, минулого. А від минулого треба звільнятися. Дівчинці про це ніхто не розповідав, але вона й без підказок відчувала: якщо не зможе побороти в собі тіней, вони заповнять її темрявою геть усю. А як жити із синцем на душі? Не вийде. Леся глибоко вдихнула ще вологе повітря й широко розплющила очі.
Перед малою в одну мить вигулькнуло поле. Воно покотилося до ніг безмежним килимом змоклого різнотрав’я. Дівчинка видихнула, широко розкинула руки й побігла. А може, злетіла? Здавалося, коли отак бігти й бігти, то рано чи пізно неодмінно
