Фортеця для серця - Олена Печорна
Дівчинка звела очі до неба, а воно сіро-сіро насупило брови. Таки може початися. Але Леся встигне, якщо одразу ж майне до лісу. Ні-ні, далеко не заходитиме, скраєчку. А суниць… їх, певно, скрізь вистачає. Дівчатко задріботіло червоними чобітками й, підстрибуючи, пірнуло в лісову гущину. Де ж ви, солоденькі дари галявинки? Де? З верховіть подеколи зривалися важкі краплі й падали за комір. Дівчинка зойкала й жартівливо показувала кулака комусь невидимому.
— Прилетів-таки. Бавишся зі мною. А далеко був?
Кудлата грива вітру котилася поруч. Він ледь чутно оповідав малій про свою подорож, а та дивилася навсібіч і ретельно вишукувала пахучі ягідки на тоненьких стеблах. Ось де ви сховалися! З радості аж підскочила й одразу ж присіла, жадібно розгортаючи рученятами вологі листочки. До ротика стрибнула перша пригорща ягід — і оченята засяяли щасливими зірочками.
— Смакота. Скуштуєш?
Вітер облизав пальчики й поніс суничний аромат аж до найвищих голочок сосни.
— Сподобалися?
Сосна заскрипіла й ненароком зачепила небо. Бо чого ж тоді воно раптом перекинулося на вдоволену дівчинку холодною водицею? Точно зачепила. І пішов дощ. Срібний-срібний. Упав додолу довжелезними нитками й заплутав геть усі сліди. Леся роззирнулася в тому плетиві ниток і геть розгубилася: куди ж бігти? Як повернутися назад?
— Підкажи, — шепотіли губенята й ковтали воду, що щедро котилася обличчям і навіть очі заливала.
Але вітру не стало так само раптово, як з’явився дощ.
— Куди?
Ноженята самі брели навмання, коли налякане серце вистрибувало з дитячих грудей. Ну от, заблукає. Уже заблукала. Ліс скрізь. Хоч куди простягнеш руки, наштовхуєшся на гілля. Неначе оточили її ці дерева. Ні кінця їм, ні краю. І суниць під ногами килими, але їсти зовсім перехотілося. Червоні чобітки чавлять стиглі ягідки, а дороги назад знайти все одно не виходить. Леся змокла до рубчика, змерзла й втомилася. Здається, лісовий дощ привів за собою ніч. Стало темно. Ніби й зарано для сутінків, але вони розповзаються довкола вологими хвилями й не на жарт полохають малу.
— Мамо!!! — дівча вже не криється й кричить щосили, кричить перше, що зринає у свідомості, і саме лякається того слова, тулить рученята до губ і шепоче вже ледь-ледь: — Де ж ти, мамочко? Порятуй.
Ліс стоїть стіною. Він не пропустить жодної живої душі. Ось навіть вітер вигнав, бо суворий, не пробачає пустощів. А Леся загралася, не подумала, не… не… не… Що ж робити? Що тепер робити? Дівчинка геть розгубилася. Краще б уже піч баби Устини. На ній тепло. Стара спить, певно, і досі, гріє криву спину й сопе солодко, а Леся пропадає. Їй-богу! Уже й ноженята не рухаються, застрягли в багні, чорному-чорному й густому. Засмокче болото, проковтне. Дівчинка впала навколішки й заплакала, провела по обличчю руками, а на них… кров. Та вона ж скрізь тут! Густа, темно-червона, аж до чорноти. Збирається озерцями й утворює сліди якогось звіра. Господи! Леся кліпнула, придивилася. Таки сліди. Вервечкою біжать кудись, червоно кличуть за собою. Тоді чому в них… кров?
Дівчинку хитнуло, але вона втрималася. Підвелася й, не відаючи нащо, пішла слід у слід звіра. Чи боялася? То було дивне відчуття. Здавалося, там, попереду, на неї чекає хтось дуже-дуже важливий. І вона має його віднайти. Будь-що. Хоч як страшно. Адже той хтось так само відчуває, що в лісі… на окрайчику землі… серед плетива дощу… є вона. Хто ти? Де ти? Ліс надумав підказати й несподівано розступився, утворивши чудернацьку галявину, на яку впереміш із дощем лилося світло. Довкола темінь, а галявина світиться. І дощ світиться зсередини, а в ньому стоїть… Вовк. Він пильно дивиться на дівчинку довгим-довгим поглядом, немов у той один-єдиний погляд прагне перелити душу аж до денця. Леся стоїть навпроти, змокла, втомлена, розгублена, і раптом розуміє, що це все неважливо. Зовсім не важливо. Головне, що вона таки знайшла його.
Дужого…
Гарного…
Дикого…
ВОВКА.
Ось-ось, і розчиниться в тому погляді сірому, пірне з головою й не випливе довіку. А очі ж які дивні! Чудернацькі очі!
Крок. Червоні чоботи пірнають у воду, але дівчинка того не помічає, виймає ноженята й боса йде прямісінько до вовка. Їй чомусь дуже важливо торкнутися його. Нехай цієї миті небо шкереберть упаде додолу й розчавить під собою землю, а вона все одно має покласти свою долоньку на груди звірові, щоб… щоб відчути… дихання.
Він конче має дихати. Чуєш, небо? Воно мовчить. І вовк мовчить. Стоїть без руху, а вода й сонце огортають дуже тіло сяйвом. Леся мимоволі милується картинкою. Їй чомусь кортить плакати. Сама не розуміє чому. Серце просто не вміщається в грудях. Серцю тісно. Вовк відчуває це. Авжеж. Леся впевнена в тому. Ба більше, його серце так само розлітається в дикому шаленстві цього дощу й зелених очей. Дівчинка, здається, тими очима виймає душу й кладе собі до ніг. А лише ж дівчисько! Мокре й дивне. Підходить ближче. Простягає руку. Ось-ось пальці торкнуться хутра, пірнуть у нього й випустять на волю.
Леся завмирає.
Стоїть.
З очима навстіж.
Урешті легенько, невагомо, мов хмаринка, кладе долоньку туди, де має бути серце звіра.
Тук-тук.
Вдих-видих.
Крик:
— Геть здуріла! Тікай, бо роздере!!!
Леся розгублено озирається на голос і відчуває, як із-під пальців утікає тепло. Навпроти цокотить зубами дівчинка, ота сама, із синцем на півобличчя. В очах дикий переляк, аж судомить бідолашну, але вона не тікає, ні. Тремтить геть уся, але й далі стоїть, міцно стискаючи в руках криву гілляку.
— Іди геть, пішов від неї!.. Ой!..
Леся повертається назад.
Шукає поглядом.
Але вовка нема.
Ніде.
Віка розгублено випускає з рук гілляку.
— Як?.. Він… Він просто розчинився. Зник. Хіба таке буває?
Леся озирається навсібіч, оббігає галявину взад-вперед, проте звіра не знаходить — лише сліди, оті, що з кров’ю. Та й кров нині — тільки вода, яка прозоро прослизає крізь пальці.
Спантеличена рятівниця оговтується першою. Видирає з багна гумові чобітки, скептично