Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов
— Помер, очевидно, від рани в груди. Ноги спалені і в грудях рана, — сказав Завалишин. — Так старий пояснює, бачив усе це, коли ховав. Лікарі розберуться. З медсанбату і з госпіталю комісію лікарів прислали. З корпусу начальник Євграфова приїхав. Бережний з’явився, п’ять машин — справжнє весілля!
— А де Євграфов? — спитав Ільїн.
— Поїхав супроводити, — похмуро сказав Завалишин. — Склали все в машину і старого запросили з собою. Думав, і мене візьмуть, та обминула чаша сія. Обійшлись Євграфовим.
— А чого ти так, — звівши очі на Завалишина, спитав Ільїн, — ніби щось погане відкрилось. Я, наприклад, вважаю, що тут нічого поганого, крім доброго. Мали про нього відомості, що до німців перейшов, а виявляється — вбитий у бою. Все як слід.
— Усе воно так, — сказав Завалишин, — тільки не знаю, що тепер з тим наказом буде. Може, не захочуть його переглядати, повертатись, — не припускаєш такої думки?
Такої думки не хотілося припускати ні Ільїну, ні Синцову, але обидва вони, почувши це запитання, мовчали, бо відповісти, що не припускають, не могли.
— Наша роль у цій справі закінчена, — сказав Завалишин. — І особисто я в розмови — хто, що, які документи і на чиє ім’я знайшли — ні з ким заходити не маю наміру. Тільки вам двом сказав. Знайшли, то й знайшли, здали, то й здали, а далі — не мого розуму діло.
— Дивно це від тебе чути. Звичайно про що б не заговорили, вважаєш, що твого розуму діло.
— Дивно чи не дивно, а отак. Звичайно — одне, а в даному разі — інше.
Запала довга мовчанка.
— А я, коли б моя воля, наказ у цій його частині, навіть і не думаючи, скасував би, — сказав Ільїн. — Кому від цього погано було б?
Завалишин нічого не відповів, а Синцов подумав, що Ільїн правильно каже. Так воно й повинно бути. І раптом пригадав Серпіліна тоді, в сорок першому, під час прориву з оточення, коли його, тяжкопораненого, все-таки винесли з бою солдати. І він лежав на шинелі з ромбами в петлицях, одним поколупаним, а другим вирізаним з околички кашкета, і з орденом Червоного Прапора, як у цього генерала, якого знайшли сьогодні… Чому одне на війні виходить, а інше не виходить, хоч люди щоразу майже однаково докладають зусиль, щоб усе вийшло?
Загадок на війні багато, про деякі навіть уявлення не маємо, як з оцим генералом, тіло якого відкопали. Такі загадки, як міни уповільненої дії, закопані глибоко, і невідомо, коли виявлять себе… «І чи всі правильно потім розгадають, теж невідомо», — подумав Синцов, непомітно для себе перейшов від думок про теперішнє до думки про майбутнє. В тому майбутньому займуть своє місце й люди, яких уже не було.
Та хоч їх уже не було, щось, зберігшись від них, переходило в майбутнє. Якась частина їх прижиттєвої сили й морального значення, виявляється, не вмерла разом з ними, а все ще існувала і впливала оце тепер на думки Синцова про його власне майбутнє і про майбутнє взагалі, про те, що після війни все має бути добре й справедливо.
І, навпаки, все, що бентежило його душу на початку війни, всього цього після війни не повинно бути й не буде.
Твердо вірив у це. І частиною цієї віри в майбутнє була невмируща віра в померлу людину — в Серпіліна.
Усі троє, як і раніше, мовчали. Ільїн налив собі ще півкухля чаю.
— Перейшов на чай, — кивнув на Ільїна Завалишин. — Допив тиждень тому весь свій компот.
Та Ільїн нічого не відповів. Не мав настрою жартувати.
— Товаришу підполковник, — гукнув здалеку Дудкін, — біля телефону комбат два, просить особисто вас.
Ільїн пішов до телефону. Було чути, як він каже:
— Ясно. Мені все ясно.
Його тихий голос долинав так чітко, що через це раптом з особливою силою відчулась тиша. Ніде, навіть далеко, не стріляли.
Уперше за багато часу Синцову раптом здалося, що він колись ще напише про цю війну. Сам напише. Навіть невідомо, що наштовхнуло на ці думки, може, те, що зустрів сьогодні в полку кореспондента з армійської газети, котрий приїхав невдовзі після бою і, мабуть, ще й зараз десь у темряві ходив і розпитував людей, як вони воювали…
У чорноті ночі, над лісом, там, де вдень був бій, злетівши в небо, спалахнула далека сліпучо-біла освітлювальна ракета. Спалахнула, як і в ту першу для нього ніч війни біля Мінського шосе. Тоді вона висіла просто над Синцовим, тримаючи його розпластаним на землі під своїм млосним білим світлом. А тепер горіла вдалині, над лісом, над загиблими німцями. Та все одно в цьому її далекому горінні було й тепер щось млосне, що нагадувало про всю довжину шляху звідти, з сорок першого, сюди — в сорок четвертий…
Синцов дивився вдалину, на ту ракету доти, поки вона не згасла, відгорівши свій млосний термін.
— Якщо німці пустили — не зрозуміло навіщо, — сказав Завалишин. — Скоріше хтось із наших пальнув трофейною…
Ільїн повернувся, але до столу не сів, од збудження був весь мов на гвинтах.
— Курнаков доповідає, що його посилена розвідка, пройшовши півтора кілометра, зустрілася з передовими частинами шістдесят сьомого корпусу. Прочесали ліс і ввійшли зуб у зуб. Виходить — кінець! Німців у котлі більше немає. А ми були на фронті — опинились у тилу. В останній день з останнім котлом закінчили. Знов, як у Сталінграді! Не чув перед від’їздом там у вас, в оперативному відділі, хоч би краєм вуха, куди нас далі думають?
— Не чув, — сказав Синцов. — Про такі речі в оперативному відділі вголос не думають…
Багато людей ставили собі те саме запитання, яке Ільїн поставив Синцову. Ставили, та поки що не могли відповісти. Тільки двоє в усій армії — Бойко і Захаров, що поверталися цієї ночі зі штабу фронту, — вже
