Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

Представник комітету відповів по-російському, що останнє його звання в німецькій армії було обер-лейтенант.

— А коли й де попали до нас у полон? — знову по-німецькому спитав Ільїн.

Той знову по-російському відповів, що попав у полон у вересні сорок першого року під Прилуками.

— З вами не попрактикуєшся, — невдоволено сказав Ільїн.

І тоді німець, уважно подивившись на Ільїна і ніби прийнявши виклик, а може, просто тому, що йому легше й зручніше було сказати це по-німецькому, коротко пояснив, як саме він попав у полон. В одному місці Ільїн хотів перепитати Завалишина, чи правильно він зрозумів німця, та з самолюбства стримався. Сам же напросився на розмову по-німецькому! І, здається, зрозумів правильно. Та й чого тут було не зрозуміти! Німець командував ротою розвідки в танкових військах, і після того, як вони замкнули під Прилуками кільце навколо Києва, їхня рота, а може, взагалі їхня частина — цього Ільїн не вловив — вирушила в розвідку на схід від Прилук і там потрапила під вогонь російської артилерії, його було тяжко поранено і взято в полон.

І коли цей німець, до якого досі в душі так добре ставився Ільїн, раптом заговорив по-німецькому і в тій німецькій мові з’явилися російські слова з німецькою вимовою — «рінге ум Кієф», «небен дем Прілюккі», Ільїн, хоч і сам викликав німця на розмову по-німецькому, відчув спалах гніву. Було в тих словах, сказаних по-німецькому, щось таке, що раптом нагадало, яким він був, цей німець, тоді, в сорок першому році. Ніби, коли він почав розповідати по-німецькому про те, як воював під Прилуками, щось теперішнє одлетіло від нього, а щось тодішнє повернулося. Тодішнє для нього радісне й переможне, а для Ільїна гірке й страхітливе, бо це навколо нього, Ільїна, замкнув тоді кільце під Прилуками оцей німець! І хоч Ільїн прорвався тоді крізь те кільце, повз цього німця й вийшов, але інші не вийшли і залишились лежати мертві там, у тому кільці, замкненому оцим німцем під Прилуками.

Ільїн знав, що німець після всього цього був у антифашистській школі й ризикував життям, рятуючи від марної загибелі інших німців, і залишився в строю, незважаючи на поранення, та, почувши раптом німецькою мовою його спогади про сорок перший рік, усе одно не зміг утриматись від спалаху люті. І цілу хвилину дивився в землю, долаючи цей спалах, про який не думав зараз, чи справедливий він, чи несправедливий, а знав тільки одне, що для цього не час і не місце і він, командир полку, до якого прислано цього німця, не має права на такий спалах.

І німець щось відчув. Він теж стояв, дивився в землю й мовчав.

— У вас є родичі там, у Німеччині? — пересиливши себе, запитав Ільїн по-німецькому.

— Є, — відповів німець також по-німецькому. — Але після того, як я поставив свій підпис під документами комітету «Вільна Німеччина», я не знаю, що з моїми родичами. Так само як і мої товариші, — додав він.

Так, оце можна було слухати по-німецькому: «майне камераден». А «рінгс ум Кієф» і «небен дем Прілюккі» чомусь не можна було слухати. Це можна, а того не можна!

— Треба було все-таки відправити товариша Шелля до медсанбату, — сказав Завалишин. — Він погано себе почуває, а особливої потреби в ньому, думаю, більше не буде.

Ільїн змусив себе подивитися на німця. Той і справді ледве стояв на ногах. Та Ільїн помітив це лише тепер, після слів Завалишина. Він узагалі не звик помічати таких речей: коли залишився в строю, то залишився!

У глибині лісу пролунав сильний вибух і за ним через кілька секунд другий, такий самий.

— Підірвав, гад! — вигукнув Ільїн, уже розуміючи, що пошився в дурні, не обумовив з німецьким майором, що вони зобов’язані здати непошкодженими обидва свої «фердинанди». А тепер німці підірвали їх; нічого іншого ці вибухи означати не могли.

Ільїн злився на того німецького майора, який у останню мить все-таки обдурив його, Ільїна. Злився, хоч знав, що й він на його місці зробив би саме так. «Гаразд, ми з тобою ще поговоримо», — з незгаслим роздратуванням подумав Ільїн, побачивши німців, що виходили на узлісся з білими прапорами.

Та говорити з німецьким майором уже не довелося.

Комбат доповів, що німців вивів капітулювати й вишикував на узліссі не той майор, а якийсь інший, що залишився командувати після нього, полковник. А майор, який розмовляв з Ільїним, домовившись про капітуляцію своїх підлеглих, наказав підірвати штурмові гармати й сам застрелився в лісі, біля них. «Отак і буває, — згадавши власні переживання в двох оточеннях, подумав Ільїн про цього майора. — Хто сильніший характером, той і йде до кінця…»

Коли Синцов побачив Ільїна, з капітуляцією вже все скінчилося. Зброя смугою лежала вздовж узлісся, а німці, розтягнувшись колоною, йшли під конвоєм кількох автоматників через галявину житом, повз трупи.

Німця з комітету «Вільна Німеччина» щойно відправили полуторкою до медсанбату. Завалишин повернувся назад, у перший батальйон, де перебував зранку, але ще не закінчив однієї делікатної справи.

— Спізнився! — сказав Ільїн, сідаючи на свого трофейного мотоцикла, коли побачив Синцова. Він вважав, що той прибув до полку в своїй колишній ролі офіцера оперативного відділу, — дізналися про нову спробу німців прорватись і негайно послали, може, навіть літаком…

Та Синцов, спинившись за два кроки й приклавши руку до пілотки, відкарбував службовим голосом:

— Товаришу підполковник, дозвольте доповісти: начальник штабу триста тридцять другого стрілецького полку майор Синцов до місця служби прибув!

— Лише трохи не встиг до гарного бою, — сказав Ільїн, вислухавши рапорт Синцова. — Усно вже доповів у дивізію, а письмово ще ні. — І, всміхнувшись, додав — Та це можна виправити, де начальник штабу писучий, там і історія полку після нього залишиться…

Вони сіли там, де Ільїн сидів перед боєм, спустивши ноги в той самий окоп; Ільїн показував на місцевості, що і як було, а Синцов, проставляючи пункти і формулюючи, записував це у вигляді готового донесення.

Так заново почалась