Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

Та ліворуч і праворуч його було добре видно. Німці лежали на землі або ж бігли назад, до лісу. Наші розриви лягали дедалі густіше; німці бігли, й падали, й знову бігли, і вже ніхто в них не стріляв, стріляли тільки два їхні «фердинанди». Випустили ще по кілька снарядів з узлісся й пішли назад у ліс неушкоджені або трохи ушкоджені.

Пахло димом. На полі горіло підпалене снарядами жито, і все воно було в плямах мертвих тіл.

Ільїн виліз з окопу й знову сів, спустивши в нього ноги, як сидів перед боєм. Він витер хустинкою мокре обличчя й шию і, засунувши руки за спину, відчув, що й спина теж мокра від поту. «Злякався все-таки отого танка», — всміхнувся сам собі Ільїн і, підвівшись, покликав командира батальйону й віддав наказ перейти до переслідування німців; через цю лисину не йти, щоб не обстріляли з лісу, а просуватися ліворуч і праворуч від неї, втягуватись у ліс, маючи напоготові гармати — на пряму наводку. І тільки після цього, обсмикнувши на собі гімнастерку і затягши на одну дірку ремінь, подзвонив до штабу дивізії.

Туманян вислухав, схвалив дії і одразу поклав трубку: сам поспішав доповісти нагору, в армію, і Ільїн, одірвавшись від телефону, раптом побачив німця з комітету «Вільна Німеччина», який, виявляється, лежав весь цей час тут-таки, за двадцять кроків од нього, разом з лейтенантом із сьомого відділення.

— Лейтенанте, підійдіть!

Німець підійшов разом з лейтенантом. Лейтенант відкозиряв, а німець ні. В нього не було пілотки; голова забинтована. Підійшовши, рвучко клацнув закаблуками й кинув руки по швах, як це робиться в німецькій армії.

Він був у наших чоботях і обмундируванні, тільки без зброї й погонів. А як інакше бути на передовій, коли не в нашому обмундируванні?

Обличчя в німця було біле мов крейда, — чи після поранення, чи від усього, що тільки-но бачив.

— З дій цієї групи мені здається, що хтось із вищого командування штовхнув їх на це, — сказав Ільїн, не добираючи слів, знаючи, що німець добре навчився російської мови в полоні в антифашистській школі, у Володимирі.

— Ідіотен! — люто сказав німець. І його білі губи на білому обличчі так сіпнулись, що Ільїну здалося: заплаче!

— Треба примусити їх здатися, щоб не повторилось. — Ільїн повів головою в бік мертвого поля.

Німець швидко нахилив голову, виказуючи готовність, і знову випростався.

— Ідіть у ліс, спробуйте викликати там через рупор їхнє командування й умовити… Дам надійне прикриття вам, якщо готові на це.

Німець клацнув закаблуками, знову нахилив голову і випростався. Мовчки підтвердив: готовий зробити те, що від нього вимагається, заради чого, незважаючи на рану, не пішов до медсанбату. Та відчувалося при цьому, що говорити з Ільїним зараз, тут, на цьому полі бою, або не може, або не хоче, або все разом.

— Шість автоматників їм дайте і обслугу з ручним кулеметом для прикриття, — наказав Ільїн командирові батальйону, що саме підійшов до них, і показав на німця й лейтенанта.

Командир батальйону хотів заперечити, що в нього мало людей, та, подивившись у вічі Ільїну, заперечувати не став.

Батальйон, обходячи з двох боків галявину, втягувався в ліс. За кілька хвилин рушили понад узліссям і німець з лейтенантом та автоматниками. «Хоч би не вбили», — дивлячись їм услід, подумав Ільїн про німця.

Синцов їхав до місця призначення попутними.

Спершу в штаб корпусу — приєднався до свого ж товариша з оперативного відділу. А в дивізію — проголосував на дорозі.

Туманян був у полках, а Насонов, новий начальник штабу дивізії, змусив чекати. Чекав його довго, а розмова вийшла коротка.

— Коли як начальник штабу полка почнете працювати з підполковником Ільїним, раджу пам’ятати не лише про свої обов’язки, а й про свої права.

— Я Ільїна знаю, — сказав Синцов.

— Знаєте, коли він був ваш підлеглий! А тепер ви будете його підлеглий.

Цим Насонов і обмежився. Утримався, не розвинув своїх поглядів на Ільїна.

— Вечірнє зведення подасте о вісімнадцятій годині. Хоч, самі знаєте, порядок загальний.

Може, Насонов вважав, що призначення в полк влаштував Синцову Артем’єв. Насправді Артем’єв до цього не був причетний, усе сталося само собою. Бойко дав розпорядження призначити, як тільки буде вільне місце; місце звільнилось у полку Ільїна, а розпоряджень генерала Бойка в армії не звикли забувати.

А з Артем’євим розмовляли зовсім про інше. Коли він прийшов учора до оперативного відділу знайомитися з новими підлеглими, Синцов звернувся офіційно:

— Товаришу генерал, прошу прийняти з особистого питання.

Артем’єв подивився на нього докірливо, але сказав:

— Знайду час — викличу.

І викликав тієї ж ночі, зустрівши докором:

— Сам би здогадався! Не відправив би в полк, не побачивши. Навіщо така пожежа, при всіх? І себе, й мене поставив у ніякове становище.

Синцов пояснив, чому така пожежа, сказав йому про Машу.

Артем’єв спочатку ошелешено мовчав, звикаючи до думки, що давно похована в думках сестра може виявитись живою, потім, схаменувшись, почав розпитувати Синцова про Таню, про її поранення, про яке вже чув від інших, — чи правда, що не серйозне? І, почувши, що справді не серйозне, раптом згадав про щойно одержане зведення, за яким війська сусіда вже підходили до Гродно, де тоді в сорок першому, разом з дочкою Маші та Синцова залишилась його мати.

— Якщо й вони живі — знову всі разом будемо!

І вже після того, як це вихопилося з уст, побачив обличчя Синцова, що думав про ту, якій не було місця в цьому «всі разом». Побачив,