Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклали з російської Надія Орлова (розділи 1-17) та Лідія Чубасова (розділи 18–28)

Перекладено за виданням: Константин Симонов. ЖИВЬІЕ И МЕРТВЬІЕ. Роман в трех книгах. Книга третья. ПОСЛЕДНЕЕ ЛЕТО. М., «Советский писатель», 1972.

Сорок четвертий рік так само, як і минулий сорок третій, розпочався під гуркіт гармат у розпалі нашого зимового наступу. Але тоді, рік тому, війна йшла ще в глибині Росії, в межиріччі Волги й Дону, а тепер сягнула далеко на захід, за Дніпро, на Правобережну Україну. Наприкінці січня остаточно розірвано кільце блокади навколо Ленінграда, у лютому в котлі під Корсунем-Шевченківським загинуло десять німецьких дивізій. У березні й квітні німцям довелося залишити майже всю Україну — Умань, Херсон, Вінницю, Проскурів, Кам’янець-Подільський, Чернівці, Миколаїв, Одесу. Наші війська вступили в північну Румунію, визволили Крим і на початку травня штурмом взяли Севастополь.

Але навіть усе це разом узяте було тільки початком тих величезних подій, які ще мали розгорнутись до кінця цього бурхливого року.

З половини квітня наступ почав помалу стихати.

Завершивши свої операції, фронти один за одним зупинялись на рубежах, зайнятих до початку весни. Після того як узяли Севастополь, настала загальна глибока й довга пауза, і це означало, що почалась підготовка до нового наступу.

Задоволення від того, що зроблено, поєднувалось у свідомості людей з передчуттям того, що має відбутись. І від цього передчуття, від ще більшої впевненості в нашій, тепер уже безповоротній воєнній перевазі над німцями дедалі частіше здавалося, що наступне, четверте літо війни буде останнім. Принаймні хотілося так думати…

Тільки переживши це, можна зрозуміти всю міру досади й тривоги військової людини, яку раптом в оцей самий час через випадкові обставини вирвано з гущі війни і яка опинилася спочатку на операційному столі, а потім на ліжку в лікарні. Розбившись на вілісі, Серпілін потрапив у госпіталь з переломом ключиці й легким струсом мозку і ось тепер третій тиждень лікувався в підмосковному військовому санаторії Архангельське. Травень уже наближався до кінця, а попереду лишалося ще аж десять днів до медичної комісії й повернення в армію, якщо відпустять.

Аварія сталась недалеко від містечка Студенця, на добре пам’ятній із сорок першого року битій дорозі, що виходила до залізниці. Тоді, прориваючись до своїх з-під Могильова, він уночі з рештками дивізії перетинав цю залізницю Кричев — Орша, а тепер, через три роки, його армія після зимових боїв зосереджувалась у тих самих місцях перед Могильовом, усе ще зайнятим німцями.

Об’їздивши знайомі місця, Серпілін уже повертався до себе в штаб, як раптом віліс, що їхав попереду з офіцером розвідвідділу, забуксувавши на узбіччі, зачепив колесом міну, що бозна відколи лежала там.

Водій Серпіліна круто вивернув машину і врізався в дерево. Приїхавши тепер до Москви, щоб бути під рукою в командуючого, він і досі ходив, як у воду опущений, хоч зробив усе правильно, а врізався в дерево тому, що була ніч і його осліпило вибухом. Мабуть, ще правильніше було б не вивертати, а загальмувати. Але цього Серпілін не сказав, не хотів добивати людину. Лише подумав сам собі: чи не замінити його, коли повернемось на фронт?

А то ще стане після цього аж занадто обачним.

Серпіліна ятрила досада на те, що сталося, з тієї самої хвилини, як він по дорозі до госпіталю, ще в машині, опритомнів. Армія без нього вийшла на новий напрям, без нього поповнилась, без нього вивчала оборону ворога і готувалась до літніх боїв, а він усе лікувався. Ще була скована в рухах ліва рука, і доводилось щодня робити гімнастику з лікарем. Лікували тут серйозно — такий наказ.

В Архангельському панувала атмосфера очікування й нетерпіння. Всі чекали літа. Минулого року в цю пору теж чекали літа, але чекали з тривогою: чи не посунуть німці на нас іще раз?

А цього літа чекали з твердою вірою, що з самого початку будемо наступати ми.

Крім військових, у санаторії лікувалися ще й усякі інші люди. Серед них — знайомий Серпіліну ще з тридцятих років директор уральського артилерійського заводу.

Його протитанкові гармати з великою початковою швидкістю добре показали себе на Курській дузі, і тепер їх уже ставлять на танки. Цей чоловік, хоч його недавно насилу відходили після тяжкого серцевого приступу, теж, як зрозумів Серпілін, поговоривши з ним, спав і бачив: швидше б повернутися до себе на Урал, на завод. Усі поспішали! Всім здавалося, що без них не обійдуться ні на фронті, ні в тилу.

На війні весь час у своїй армії — з ким разом воюєш, з тим і бачишся. А тут, у санаторії, — перехрестя, люди з різних фронтів. Серпілін навіть перестав дивуватися з того, як багато знайомих зустрів за три тижні. З одним учився в академії, у другого стажувався, з третім служив…

А сьогодні вранці, після сніданку, гуляючи по архангельському парку, раптом почув за спиною:

— Федоре Федоровичу, ти?

І, обернувшись, побачив свого колишнього командарма Батюка в байковій теплій верблюжого кольору піжамі і в тапочках.

Побачивши знайому бриту голову та чорні вуса, Серпілін, проте, не зразу впізнав його — така була несподівана зустріч, та й не звично було бачити Батюка в цій байковій рудій піжамі.

Коли після боїв у Сталінграді Серпілін, ще не знаючи, як складеться його доля, від’їжджав до Москви за викликом Сталіна і прийшов попрощатися, Батюк стояв біля свого віліса, одягнений по-зимовому — в кожушку, папасі й валянках. Таким його й запам’ятав; більше