Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

— Навіть Насонов там, у дивізії, нічого мені не сказав.

— Мабуть, на думку не спало, що ти не знаєш.

Життя швидко йде! Сьогодні живий — завтра вбитий, а післязавтра вважається — вже час звикнути, що немає!

Ввечері, коли ховали його, дивлюсь, лежить у своїй солдатській шинелі. Нижче пояса гусеницею переїхало, а голова ціла, і шинеля як була на два верхні гаплики застебнута, так і лишилася. Його, якщо пам’ятаєш, малярія, бувало, трусила, і того дня теж. Як зранку застебнув шинелю на гаплики, так у ній і помер. Не хотів носити офіцерської шинелі з вилогами. І погони нашивав і перешивав усе на ту саму, солдатську… І капітанські, й майорські. Казав: на гапликах зручніше! Сподівався до кінця війни її доносити…

Ільїн відкашлявся і повернувся до полкових справ; покликав комбата — познайомити з новим начальником штабу.

Познайомивши, спитав:

— Хто у вас полонених повів?

— Гурєєв.

— Про розписку добре йому приказав, не так, як того разу?

— Не повторимо помилки, товаришу підполковник.

— А то вони через запаморочення від успіхів на одну групу полонених розписку взяли, а на другу — ні, і вийшло, що сто чоловік на рахунок полку не записано. Як начальник штабу, запам’ятай на майбутнє! Полонені, як і грошики, лік люблять!

Наказ полкові, після ранкового бою, залишався попередній: перебувати в готовності на зайнятому рубежі.

Знайомлячи Синцова з полковим господарством, Ільїн уважно приглядався до нього. Те, що Синцов пішов на ад’ютанта, внесло в давнє ставлення Ільїна до свого колишнього комбата тінь недовіри: чи не мріяв про легке життя і чи не з’явився тепер у стрій тільки через те, що легке життя за нещасливим збігом обставин урвалося?

Буває з людьми й так: хочуть одного, а погоджуються на інше. Ільїп не довіряв таким.

Синцов відчув відтінок цієї недовіри, але не схотів нічого доводити. З такою людиною, як Ільїн, особисті взаємини — наслідок ділових. Упораєшся з ділом — розтане й крига. А не впораєшся — словами не розтопиш.

Вони побували в двох батальйонах і в мінометників.

Усе інше відклали на завтра. Їздили й німецьким мотоциклом, якого Ільїн хвалив за прохідність, і верхи. Кінь у Ільїна залишився той самий, що був навесні, такий же вгодований і гладкий, незважаючи на знегоди наступу.

Людина, що, як Синцов, була на війні й командиром роти, й комбатом, загалом знає, що таке полкове господарство і до того ж знає знизу. А знизу видніше. Знав він полкове господарство і згори — як офіцер оперативного відділу, бував у полках. Та й «знизу», і «згори», навіть разом узяті, — ще не все. Начальником штабу полка він усе-таки не був. І, не бажаючи схибити в новому для себе становищі, знайомився з полковим господарством, намагаючись нічого не пропустити, записуючи в зошит.

А коли відчув, що Ільїн незадоволений затримками, подивився йому в очі.

— Краще записати, ніж перепитувати. Перший день начальником штабу і не хочу вдавати перед тобою, що все знаю.

Тільки після цих слів Ільїн заговорив про те, про що думав півдня.

— Сам попросився до нас?

— До вас — ні. Так вийшло, що саме до вас. А взагалі попросився.

— Коли? Після його загибелі?

— Ще до того.

Ільїн хотів запитати: як це, ще до того? Але стримався.

Коли повернулися на командний пункт, Дудкін доповів, що змін в обстановці немає, здалися ще три невеликі групи, всього лиш двадцять два чоловіки.

— Заїлися, — сказав Ільїн. — Усього лиш… Було, за одним полоненим ходимо, ходимо, по п’ять ночей підряд… — Він промовив ці останні слова з зусиллям, стримавши позіх. — Засинаю. Вранці вважав, що навіки виспався, а тепер знову тягне. Ляжу на годину. Коли що — будіть!

І пішов у намет.

— Отак завжди, — сказав Дудкін, провівши очима Ільїна. — Доходжується до останнього.

Вони проставили в уже підготовлене Синцовим вечірнє зведення загальну кількість полонених за день: сімсот сім чоловік. Зазначили свої втрати: дванадцять убитих і тридцять сім поранених. Синцов підписав, і Дудкін звелів відвезти зведення посланцю на такому самому, як в Ільїна, трофейному мотоциклі з коляскою.

Поки Ільїн спав, Синцов подзвонив начальникам штабів сусідніх полків, відрекомендувався по телефону і обмінявся відомостями про обстановку. Зразу після цього подзвонив Завалишин. Дізнавшись, що Ільїн спить, а біля телефону Синцов, сказав:

— Здрастуй, Ваню! Уже чув, що ти тут. Радий!

Командира полку не буди, а, як устане, передай: затримаюся ще на півтори години. Причину він знає.

Сказав «радий», а голос був заклопотаний.

Настала пауза, ніхто більше не дзвонив, і самим дзвонити не було потреби. Дудкін сказав, що постіль Синцову приготовано в одному наметі з ним. Чемодан уже віднесли туди.

— Може, й ви відпочинете?

Але Синцову спати не хотілось, та й незручно було, поки не прокинеться командир полку.

Ільїн вийшов з намету рівно через годину.

Прокинувся сам і вигляд мав такий, наче й не спав.

Почувши про дзвінок Завалишина, кивнув, покликав Івана Овдійовича, щоб приготував попоїсти, і сів на телефон. Подзвонив підряд трьом комбатам і кожному повторив те саме: наказ поки що попередній — у глиб лісу не просуватись, але, виконуючи його, треба все-таки послати поперед себе посилену розвідку, щоб до сутінок повернулась і доповіла. Розпорядився, щоб до розвідгрупи включили більше людей з партизанського поповнення: «Погони нові, а вояки старі — кожний кущ у цьому лісі знають!»

Ільїн знемагав од бездіяльності. І він, не переступаючи тієї межі, за якою починається пряме порушення наказу, вносив у нього свої поправки.

Під деревами, за наметом, де спав Ільїн, стояв укопаний у