Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

І правильно зрозумів. Синцов вдячний був йому, що він не розводився про Таню. Бувають у житті хвилини, коли найвища делікатність саме й є в такій, здавалося б, нечулості.

Коли вважати, що найгірше — це смерть, — а люди завжди так і вважають, — усе не таке страшне. Навпаки, добре! І колишня дружина твоя, можливо, жива, і Таню тільки поранено, хоч могло вбити. І ти сам на четвертому році війни після шести поранень живий і, як висловлюються медики, практично здоровий. Проте кілька разів спадало на думку, що смерть — не найстрашніше! І знову спало по дорозі на передову, коли їхали через те місце, де вбито Серпіліна. Хочеш чи не хочеш, а дорога до дивізії лежала через цей ліс.

Про те, як ховали Серпіліна, Синцову розповів генерал Кузьмич. Прилетівши з Москви, прийшов уранці до оперативного відділу знайомитися з обстановкою, побачив Синцова і сказав:

— Зайди до мене в хату, коли пошабашиш.

Синцов зайшов на початку першої години ночі.

Кузьмич сидів удвох зі своїм ад’ютантом баяністом Віктором.

— Щойно з військ повернулися… Чай п’ємо. Сідай з нами.

Поки пили чай, говорив про свою поїздку у війська.

— Коли весь час упритул, не так видно. А трохи відійдеш, очам не віриш, що ми з німцями зробили!

Про Серпіліна заговорив, допивши чай і відіславши спати ад’ютанта.

Посунув по лавці баян, що лишився лежати на ній, розтягнув, звів і защепнув. Потім знову відсунув. Баян видихнув із себе тягучий, сумний звук і замовк.

— Отак і ми, — сказав Кузьмич про баян, ніби він був не річ, а замкнута на замок і відсунута вбік людина, і після цього заговорив про похорон, що там, у Москві, було все як і належить: і труну везли на лафеті, і прощальні слова казали, і вінки поклали, і залп дали — тільки проводжаючих було обмаль. Товариші по службі на фронтах зайняті, а рідних — кого бог, кого війна прибрала…

— Невістка його була, котра тепер за Євстигнєєвим. З нагоди похорону з роботи відпустили. І батька привезли. З-під Рязані. З дружиною. Спершу подумав про неї — невже мати? А потім, як заголосила на все кладовище, зрозумів: мачуха! Мати так не голоситиме. Старий як за руку смикнув, одразу на півслові змовкла. Не думав, що у Федора Федоровича ще батько живий, жодного разу про нього не чув. Коли з кладовища йшли до машини, під руку батька взяв, а він руку випручав і каже: «Нічого, трьох зятів і сина поховав, і куди мені зосталося дійти — сам дійду!»

Сказавши це, Кузьмич замовк. Мабуть, подумав про себе.

Після тієї нічної розмови Синцов більше не бачив Кузьмича, тільки знав про нього, що, понад усі припущення, він залишається у Бойка заступником.

З доріг наступу вже багато днів підряд стягали трофейну техніку, а справну гнали в тил своїм ходом, та все одно навколо залишалося стільки слідів катастрофи, якої зазнала німецька армія, що люди, проїжджаючи там, хоч-не-хоч думали про неї. Думав і Синцов.

Нормальна чутливість притуплюється на війні і не може не притуплюватись: було б ненормально, коли б вона залишалася такою самою, як і в звичайному житті.

Мертва людина, що лежить на узбіччі в чужій військовій формі, вже не може сприйматися як просто мертва людина, раптова і насильна смерть якої, за нормальними людськими уявленнями, — нещастя. Смерть людини, одягненої в чужу військову форму, не може сприйматись на війні як нещастя. І понівечені вибухами чи пожежею, потрощені, поврізавшись одна в одну, машини з чужими розпізнавальними знаками не можуть сприйматися як наслідок катастрофи, про яку в звичайному житті думають із жахом. Ці мертві чужі машини, так само як і мертві чужі люди, не можуть сприйматись на війні як нещастя хоч би тому, що вони є прямим чи непрямим наслідком твоїх власних зусиль, докладаючи яких і ти міг би полягти мертвим.

І все-таки, хоч ви й переможець, важкий трупний сморід, яким тягне понад дорогою від розкиданих по лісах мертвих тіл у чужій військовій формі, — це дух нещастя. І цей супутний війні дух нещастя не чужий свідомості людей, що спостерігають видовище чужої воєнної катастрофи. Не чужий, незважаючи на всю їхню віру в справедливість тієї помсти, яку вони звершують.

З дивізії в полк Синцов їхав теж попутною машиною, що везла снаряди туди, на вогневі.

Тільки-но сів і поїхав, як попереду знову почулися звуки бою. Стріляли й міномети, й артилерія, і, здається, танкові гармати. Дорога спочатку петляла лісом, а потім вивела до широкої просіки. На просіці було розкидано півтора десятка розбитих німецьких танків, штурмових гармат і бронетранспортерів, а далі, вглибині, стояла ціла колона спалених машин.

Біля самої дороги було видно сколупані танками позиції артилерії, і просто з землі стриміло дуло нашої втиснутої в окоп гармати.

— Тут позавчора був запеклий бій, — сказав водій і, матюкнувшись, зупинив машину. — Знову цвях, приїхали!

Але то був не цвях, а осколок снаряда. Трикутний, розігнутий гострими кінцями на всі три боки, наче його навмисне зробили, щоб кидати під машини.

Поки водій заміняв скат, Синцов ходив навколо його машини, прислухаючись до звуків бою, що тривав удалині. Треба б допомогти водієві, щоб швидше, та знімати й ставити скат — саме така робота, де від тебе з твоїм протезом мало користі.

На узбіччі стояла полуторка, а полем між німецькими машинами ходило кілька чоловік. «Трофейники», — подумав Синцов і, повернувшись, знову побачив гармату, що чудно, мов палець, стриміла з землі. Сам того не знаючи, він стояв за два кроки від того місця, де загинув його колишній комроти три Василь Олексійович Чугунов, якого сподівався сьогодні побачити.

Коли знову сіли в машину, звуки бою вдалині так само раптово урвались, як і почалися. «Отак і з Танею, — вже сівши в машину, згадав Синцов розповідь Зінаїди про те, як поранено Таню. — Прокололо скат якимсь цвяхом