Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов
— Прошу пробачення у вас і у вашого господарства ва те, що, їдучи на нове місце служби, не встиг попрощатися. Бажаю бойового щастя.
Сказав і зробив паузу, ніби чекав, що відповість Ільїн.
— І вам того самого, — побажав Ільїн.
— У мене все, — сказав Артем’єв. — Привіт Завалишину.
— Начальник штабу армії дзвонив, — пояснив Ільїн Веселову. — Вибачався, що не попрощався з полком.
Ільїну було приємно, що колишній командир їхньої дивізії все-таки подзвонив йому і цим дзвінком попрощався з полком. Пам’ятати образи Ільїн пам’ятав, але збирати не любив.
Вони сиділи з Веселовим на сонечку, відпочиваючи від багатоденної роботи, і раптом, як це буває на передовій, усе за одну мить перемінилося. Спочатку здалеку долинули автоматні й кулеметні черги, потім постріл з гармати, і одразу ж пролунав дзвінок від комбата два, що стояв зі своїм батальйоном якраз попереду командного пункту.
Комбат доповів, що послана ним до лісу розвідка відходить, розвідники доповідають, що лісом просуваються німці, близько тисячі чоловік, з танками й самохідками.
— Зустрічайте за першим варіантом, — сказав Ільїн. — Артилерист у вас?
— У мене. Щойно прибув.
Там, де сидів комбат два, був і спостережний пункт полку, і спостережний пункт артилеристів — усе разом.
Ільїн так чи так збирався їхати туди, але тепер квапили події. Добре, що командир артилерійського полку вже на місці…
— Зараз буду, — сказав Ільїн і, наказавши Дудкіну доповісти в дивізію про появу німців, сам не став чекати, поки з’єднають, одразу ж зірвався з місця.
Хоч він останні півтори години тішився відпочинком, щось усередині гнітило його. Було відчуття, ніби щось спинилося недороблене і ось тепер, після цього дзвінка, його треба доробити.
Коли за кілька хвилин Ільїн разом з Веселовим вискочив на своєму плямистому трофейному мотоциклі з коляскою через ліс на КП батальйону, попереду не помітно було нічого особливого. Тільки чулися автоматні черги. Командир батальйону доповів, що це відходить бойова охорона, а німці ще не вийшли; і досі посуваються лісом.
— Готові одкрити вогонь, — доповів командир артилерійського полку.
— Чого ж відкривати, поки не побачили, — сказав Ільїн. — Ще сполохаємо — повернуться назад. Нехай з’являться…
Місцевість тут згориста, а окопи спостережного пункту полку й командного пункту батальйону були викопані на пологому схилі, між старих сосен, що росли по ньому.
Перед соснами, по схилу, проліг поруб, пні, а далі починалась галявина з кілометр завдовжки і метрів сімсот завширшки, на якій хтось посіяв жито. Може, партизани — тут взагалі були партизанські місця. І ліворуч, і праворуч від галявини, і на тому її краю попереду ліс стояв суцільною стіною.
Про рух великої групи німців прямо на нас, на цю галявину, розвідники повідомили спочатку по радіо, а потім прискакав на коні сержант і доповів, що німців багато, з ними «фердинанди» — він сам бачив один — і танки, два танки теж бачив, правда, здалеку… Ідуть прямо сюди.
Ільїн перепитав, його брав сумнів, чому німці надумали йти через цю галявину; коли хочуть прориватися, могли б і лісом…
Та розвідник стояв на своєму: йдуть сюди!
Ільїн усе-таки сказав командирові артилерійського полку, щоб не забув про фланги. Те саме повторив і Веселову.
— Може, німці йдуть без карти, в оточенні всяке буває! Побачать цю лисину і візьмуть ліворуч або праворуч!
Він не поліз в окоп, а сів на землю, тільки спустив ноги вниз. І одразу побачив те, чому до цього ледве вірив.
На узліссі, без будь-якої розвідки, з’явилися німці.
Вони йшли з автоматами в руках і, як тільки одірвались на кілька кроків від узлісся, їх одразу стало добре видно.
Тільки-но на відкрите місце вийшов перший цеп, як за ним, майже без інтервалу, з’явився другий. І Ільїн зрозумів: справді, йдуть сюди, через цю галявину, мов самовбивці. Чому вирішили прориватися через це відкрите місце? Чи думають, що тут нікого немає, чи хочуть залякати, чи хтось їх так у кулак зібрав, щоб не розповзлися по лісах, щоб легше кинути в бій?
Та думати про це довше ніколи було. Німці вийшли трьома цепами на відкрите місце. На флангах, вивалившись із хащів, сунули три «фердинанди» — один ліворуч і два праворуч. У центрі, випередивши цепи, які розступилися, йшли два танки. Один старий Т-3 і один «тигр».
З лісу з’явився ще один цеп, четвертий… І ще до того, як Ільїн дав наказ відкрити вогонь, а точніше, дозволив зробити те, чого від нього всі напружено чекали, німці почали стріляти перші. «Фердинаиди» вдарили осколковими. Пострілом зрізало верхівку сосни, і вона хряснулась гіллям об землю недалеко від Ільїна. «Могла прибити», — подумав Ільїн і, наказавши відкрити вогонь, скочив у окоп.
Слідом за «фердинандом» вистрелив німецький танк, що йшов посеред поля, як здавалося звідси, просто на Ільїна.
Передній німецький цеп відкрив густий автоматний вогонь, і в цю мить ударили наші гармати. Кілька снарядів упало з недольотом, а потім розриви почали лягати серед німецьких цепів, що сунули далі.
З флангів стріляли наші кулемети. А німці все бігли вперед, обминаючи вирви і вбитих. Потім загорівся один з «фердинандів», а в «тигра» перебило гусеницю, і з нього почали вистрибувати танкісти.
Німецька піхота все ще наступала. Одні лягали під вогнем, а інші бігли вперед. Старий танк Т-3, випередивши чільний німецький цеп, був уже зовсім близько. Два «фердинанди», що були в німців на лівому фланзі, дали задній хід, спинилися на узліссі й стріляли звідти, з місця. А ми поки що не могли їх влучити.
Німецькі цепи були вже не цепами, а лише рухливими острівцями людей, що все ще бігли вперед, і плямами чи то вбитих, чи тих, що лягли на землю. Острівців ставало дедалі менше, плям щоразу більше, але німецький танк ще йшов уперед. «Коли ж ви його…» — мало не крикнув Ільїн артилеристам. І тільки коли
