Щиголь - Донна Тартт
Я взяв своє пальто зі спинки стільця. Але на ці слова зупинився.
— Не пам’ятаєш?
— А чому я повинен його пам’ятати? Чому?
— Я знаю, що ти не пам’ятаєш. Бо я тебе перевіряв. Згадував «Доктора Ноу», жартував. Аби перевірити, що ти скажеш.
— До чого тут «Доктор Ноу»?
— Ми тоді щойно познайомилися. — Його коліно ходило вниз і вгору, наче накручене. — Думаю, ти ще не звик тоді до горілки — не знав, яку порцію треба собі наливати, щоб випити її одним ковтком. Ти увійшов із величезною склянкою, наче збирався наповнити її водою, і я подумав: «Ох і йолоп!» Ти пам’ятаєш?
— Таких вечорів було багато.
— Ти не пам’ятаєш. Я тоді витер твою блювотину, вкинув твій одяг у ванну — а ти навіть не помітив, що я це зробив. Ти плакав і розповідав мені всілякі нісенітниці.
— Які нісенітниці?
— Ну знаєш… — він нетерпляче поморщився… — що це ти винен у материній смерті… що краще б на її місці був ти… якби ти помер, можливо, ти був тепер би з нею в темряві… не звертай уваги на мої слова, я не хочу, щоб тобі було боляче. У тебе була така плутанина в голові, Тео, з тобою було так цікаво, принаймні більшість часу, ти був готовий на все! Але плутанина у твоїй голові була неймовірна. Можливо, тобі варто було лікуватися. Пам’ятаєш, як ти заліз на дах і стрибнув у басейн? Ти ж міг скрутитити собі в’язи, то була дурниця! Ти міг лягти на спину посеред дороги вночі, ліхтарів не було, ніхто не міг побачити тебе, і ти чекав, коли тебе переїде машина. Мені доводилося докласти неабияких зусиль, аби підвести тебе й притягти додому…
— Я міг лежати на тій блядській вулиці дуже довго, перш ніж з’явилася б якась машина. Я міг би там ночувати. Принести туди свій спальний мішок.
— Я не збираюся розводитися про це. Ти був непередбачуваний. Ти міг убити нас обох. Одного вечора ти приніс сірники й намагався підпалити будинок, пам’ятаєш?
— Я хотів лише пожартувати, — натягнуто сказав я.
— А килим? А велика дірка, яку ти пропалив у канапі? Це також був жарт? Я мусив перекласти подушки, щоб Ксандра нічого не побачила.
— Той шмат лайна був таким дешевим, навіть без вогнетривкого покриття.
— Правильно, правильно. Можеш пояснювати це по-своєму. Коротше, та ніч. Ми дивимося «Доктора Ноу», якого я ніколи не бачив, а ти бачив, і мені цей фільм дуже сподобався, а ти вже був геть в гавно, дія відбувається на його острові, там усе дуже круто, й раптом він натискає на кнопку й показує картину, яку вкрав.
— О Боже.
Борис захихотів.
— Бог і справді тобі допоміг! Ти вчинив круто. Ти був такий п’яний, що не міг стояти на ногах, але заявив: «Зараз я тобі щось покажу! Щось дивовижне! Щось таке, чого ти ще ніколи не бачив». І затулив мені телевізор. Ти тільки собі уяви! Я дивлюся, може, найліпшу частину фільму, а ти базікаєш і не стуляєш рота. Вимітайся геть! Ти й справді подався геть, розлючений, пославши мене на фіг, наробивши чимало шуму. Трах-бах-трах! А потім повертаєшся з картиною в руках, пригадуєш? Дивно, а я був певен, що ти морочиш мені яйця. Знаменитий музейний шедевр? Дай-но мені спокій! Але вона була справжньою. Кожен би побачив.
— Я тобі не вірю.
— Що ж, правда. Я знав. Бо хіба ж можливо намалювати підробку, яка б так виглядала? Лас-Веґас був би найпривабливішим містом усіх часів і народів. У будь-якому разі, це кумедно. Поглянь, це я, котрий учив тебе красти яблука й цукерки з магазинів, тоді як ти вкрав світовий шедевр мистецтва.
— Я його не крав.
Борис захихотів.
— Ні, ні. Ти мені все пояснив. Ти його зберігав — і це був найвищий обов’зок у твоєму житті. Ти мене запевняєш, — сказав він, нахиляючись уперед, — що ти його справді не відкривав і не дивився? Усі ці роки? Та що з тобою?
— Я тобі не вірю, — знову сказав я. — Коли ти її взяв? — запитав я, бо він закотив очі. — Як?
— Слухай, я тобі сказав…
— Невже ти думаєш, що я повірю бодай одному твоєму слову?
Борис знову закотив очі. Він поліз у кишеню пальта й знайшов фотографію на своєму айфоні. Потім подав його через стіл мені.
Це був зворотний бік картини. Репродукцію передньої частини можна знайти де завгодно. Але зворотний бік був прикметним, як відбиток пальця: великі краплі застиглого сургучу, коричневі й червоні; мішанина європейських етикеток (римські цифри, павутина пір’їстих підписів), складалося враження, що це велика валіза з наліпками або стародавній міжнародний договір. Розкришені шари жовтого й коричневого були покладені майже з натуральною опуклістю, як опале листя.
Він поклав телефон назад у кишеню. Ми довго сиділи мовчки. Потім Борис поліз по сигарету.
— Тепер ти мені віриш? — запитав він, випустивши струмінь диму з куточка рота.
Моя голова стала розпадатися на атоми, дія дози стала помалу розсмоктуватись, і на її місце напливали страх і тривога, немов чорне повітря перед грозою. Протягом тривалої й похмурої миті ми дивились один на одного: на високій хімічній частоті, самота до самоти, наче двоє тібетських ченців на вершині гори.
Потім я мовчки підвівся й надяг пальто. Борис також підхопився на ноги.
— Стривай, — сказав він, коли я проштовхнувся плечем повз нього. — Поттере, не гнівайся. Я ж сказав, що поверну тобі борг, і я сказав це серйозно. Поттере! — знову гукнув він, коли я пройшов крізь завісу з намистинок, які стиха забрязкотіли, й вийшов на вулицю в брудне сіре світло світанку. Авеню С була безлюдною, крім самотнього таксі, шофер якого, здавалося, був так само радий побачити мене, як і я — уздріти його машину, і негайно пригальмував біля мене. Перш ніж Борис устиг сказати ще бодай слово, я вже був у машині й від’їхав, залишивши його стояти в пальті біля ряду сміттєвих баків.
Х
Було пів на дев’яту ранку, коли я добувся до сховища. Щелепа мені боліла, бо я часто скреготав зубами, а серце калатало мов несамовите. Бюрократичний світанок: вранішнє пішохідне марево, що дихало погрозою. У чверть на десяту я вже сидів на підлозі своєї кімнати в домі Гобі, й у голові в мене все крутилося розкрученою дзиґою, тремтіло та хиталося
