Щиголь - Донна Тартт

— Про що ти?

— Навіщо, в біса, ти її взяв?

Борис закліпав очима, трохи навіть ображено.

— Тому що у твій дім могла прийти єврейська мафія, ось чому.

— Ні, явно не тому.

Борис зітхнув.

— І все ж таки частково тому. Хіба була вона в безпеці у твоєму домі? Ні! І так само в школі. Тому я взяв свій старий зошит, обгорнув його газетою та обклеїв липкою стрічкою, щоб він мав однакову товщину з картиною…

— Я тебе запитав, навіщо ти її взяв.

— Що я можу на це сказати. Я — злодій.

Поппер досі шумно хлебтав воду. Я роздратовано подумав, чи здогадався Борис поставити йому миску з водою протягом такого приємного для них дня.

— І, — він злегка стенув плечима, — мені хотілося її мати. Атож. А кому не хотілося б?

— Чому хотілося? Заради грошей?

Борис скривив фізіономію.

— Звичайно, ні. Щось подібне продати неможливо. Хоча — мушу визнати — якось я опинився у великій халепі, чотири або п’ять років тому. Я майже її продав за дуже низькою ціною, тобто майже віддав її задарма, аби тільки позбутися. Радий, що я цього не зробив. У мене було сутужно з грошима. Але, — він сильно чхнув і витер собі ніс, — намагатися продати таку річ — це те саме, що самохіть дозволити себе спіймати. Ти ж і сам це знаєш. Користуватися нею як інструментом переговорів — зовсім інше. Вони її беруть в заставу — і відвантажують тобі товар. Ти продаєш товар, повертаєшся з капіталом, віддаєш їм їхню частку, картина знову твоя, гру закінчено. Зрозумів?

Я не сказав нічого й став знову переглядати каталог «Крістіз», який досі лежав розгорнутим на столі.

— Ти знаєш, що кажуть, — його голос звучав сумно й водночас підлесливо, — нагода створює злодія. Хто знає це краще, ніж ти? Я відчинив твою шафку, шукаючи гроші собі на обід, і подумав: «А це що таке?» Мені було неважко забрати твою картину й заховати її. А тоді я заніс свій старий зошит у клас до Котку, він був того самого розміру, тієї самої товщини, та сама стрічка, все однакове. Котку допомогла мені. Я не сказав їй, навіщо мені потрібен такий згорток. Котку не можна було розповідати про такі речі.

— До мене досі не доходить, що ти її вкрав.

— Зрозумій. Я не шукаю для себе виправдань. Я справді її взяв. Але, — він переможно всміхнувся, — хіба я вчинив нечесно? Хіба я тобі набрехав?

— Так, — сказав я після приголомшеної мовчанки. — Так, ти мені набрехав.

— Ти ніколи мене прямо не запитував. Якби запитав, я сказав би.

— Борисе, це лайно собаче. Ти мені набрехав.

— Але тепер я тобі не брешу, — сказав Борис, смиренно озираючись. — Я сподівався, що ти давно вже все зрозумів. Стільки років минуло! Я думав, ти знаєш, що то був я!

Я відійшов далі, до сходів, Попчик поплентався за мною. Гобі вимкнув пилосос, настала дзвінка тиша, і я не хотів, щоб він чув нашу розмову.

— Я ще точно не знаю, — Борис гучно висякався, зазирнув у свою серветку, спохмурнів, — але майже переконаний, що вона десь у Європі. — Він зібгав серветку й запхав її до кишені. — Є невеличкий шанс, що в Генуї. Але я думаю, швидше за все або в Бельгії, або в Німеччині. Можливо, в Голландії. Там із нею торгувати зручніше, бо вона справлятиме більше враження на людей.

— Це не надто звужує поле пошуків.

— Послухай-но! Радій, що вона не в Південній Америці! Бо в такому випадку, я гарантую, ти не мав би ані найменшого шансу знову її побачити.

— Ти ж казав, що картина зникла.

— Я нічого не казав, крім того, що мені, можливо, пощастить довідатися, де вона є. Можливо. Це зовсім не значить, що я знаю, як отримати її назад. Я досі не мав ніяких справ із тими людьми.

— Якими людьми?

Борис нічого не відповів, він ковзнув напруженим поглядом по підлозі: залізні статуетки бульдогів, розкидані книжки, багато маленьких килимків.

— А він не сцить на антикваріат? — запитав він, кивнувши на Попчика. — На всі ці чудові меблі?

— Ні.

— А у вашому домі в Лас-Веґасі він усе обісцяв. Весь килим на нижньому поверсі смердів сечею. Мабуть, так було тому, що Ксандра рідко водила його гуляти до того, як з’явилися ми.

— Якими людьми?

— Чого?

— З якими людьми ти досі не мав ніяких справ?

— Це складно. Я тобі поясню, якщо хочеш, — поквапно додав він, — але, я думаю, ми обидва стомились, і час тепер не вельми слушний. Проте я маю намір зробити кілька телефонних дзвінків і повідомлю тебе, що мені пощастить розвідати, гаразд? Повернуся сюди й усе розповім, обіцяю. До речі, що це в тебе? — Він постукав пальцем по своїй верхній губі.

— Ти про що?

— Тут у тебе плямка. Під носом.

— Я порізався під час гоління.

— Он як. — Стоячи там, він здавався невпевненим, так ніби знову збирався накинутися на мене з палкими вибаченнями, але мовчанка, яка повисла між нами, мала відтінок завершення, і він засунув руки до кишень. — О’кей.

— О’кей.

— Ще побачимось.

— Атож.

Так коли він вийшов за двері, а я дивився, як він пірнув під краплі, що скапували з навісу, й пішов геть (його хода стала більш розслабленою і легкою, як тільки він подумав, що вийшов за межі мого зору), я відчув: дуже ймовірно, що я бачу його востаннє.

ХІІІ

З огляду на те, як я почувався, — а це було щось подібне до смерті, бо голова мені розламувалася від болю і мене душив такий розпач, що я майже нічого не бачив, — не було сенсу тримати крамницю відчиненою. Тому, хоч сонце визирнуло з-за хмар і люди почали з’являтися на вулиці, я розвернув табличку на дверях на «Зачинено» й поплентався нагору, напівживий від болю, що стугонів за очима, щоб подрімати кілька годин перед обідом. Поппер стривожено потрюхикав слідом за мною.

Ми з Кітсі домовилися зустрітися в помешканні її матері за чверть до восьмої, перш ніж поїхати до Лонгстрітів, але я приїхав трохи раніше, почасти тому, що мені хотілося побути з нею наодинці, перш ніж ми поїдемо вечеряти, а почасти тому, що я мав подарунок для місіс Барбур — рідкісний виставковий каталог, який знайшов у Гобі після розпродажу чийогось майна: «Графіка в добу Рембрандта».

— Ні, ні, — сказала Етта, коли я зайшов до кухні й попросив її постукати у двері місіс Барбур для мене, — вона вже на ногах.