Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Щиголь - Донна Тартт

Читаємо онлайн Щиголь - Донна Тартт
мить пізно вночі, наче тінь, з’явилася Міріам; привітавши мене поцілунком у щоку, який здався мені моторошним і зловісним, замерзлим у часі, наче жест якоїсь грізної церемонії, вона зникла, забравши з собою Бориса, залишивши мене біля столу, навколо якого сиділа компанія п’яних до очманіння росіян, що курили без перерви і, здавалося, всі знали, хто я такий («Фьодор»!); вони плескали мене по спині, наливали мені горілки, пропонували поїсти, частували сигаретами «Мальборо», щось приязно кричали російською, не сподіваючись почути від мене якусь відповідь…

Раптом я відчув на плечі чиюсь руку. Хтось знімає з мене окуляри.

— Привіт, — сказав я незнайомій жінці, що несподівано всілася мені на коліна.

Жанна. Привіт, Жанно. Що ти тут робиш? Та, власне, нічого. А ти? Порнозірка, засмагла в солярії, з декольте вивалюються силіконові цицьки. У мене в родині всі вміють ворожити по руці — дозволиш мені прочитати твою долоню? Чом би й ні; її англійська мова була майже досконалою, але слова було важко розчути через гамір, що панував у клубі.

— А ти, я бачу, природжений філософ. — Вона водила по моїй долоні кінчиком яскраво-рожевого нігтя. — Дуже, дуже розумний. Тобі часто щастило й не щастило, злети і падіння — ти багато чого пережив. Але ти самотній. Ти мрієш зустріти дівчину, з якою міг би прожити решту свого життя, правильно я кажу?

Але тут знову з’явився Борис, сам-один. Він притягнув стілець і опустився на нього. Зав’язалася коротка розмова українською між ним і моєю новою знайомою, після якої вона почепила мої окуляри мені на ніс і пішла геть, але спочатку стрельнула в Бориса сигарету й поцілувала його в щоку.

— Ти її знаєш? — запитав я Бориса.

— Ніколи досі її не бачив, — сказав Борис, сам закуривши сигарету. — Ми можемо звідси піти, якщо хочеш. Юрій чекає на вулиці.

VIII

Була вже ніч. Заднє сидіння в автомобілі здавалося затишним куточком після стовпотворіння в клубі (неяскраве світіння приладової дошки, тихо ввімкнене радіо), і ми каталися годинами, сміючись і розмовляючи; Попчик міцно спав на колінах у Бориса, а Юрій також долучився до нашої розмови, хрипко розповідаючи про своє дитинство в Брукліні, про «цеглу» — так він називав будівництво, — поки ми з Борисом пили теплу горілку з пляшки й нюхали кокаїн прямо з пакетика, який він дістав із кишені свого пальта; Борис вряди-годи передавав цей пакетик Юрієві. Хоч кондиціонер і працював на повну потужність, у машині було пекло; з обличчя Бориса струменів піт, а його вуха палахкотіли, як вогонь.

— А знаєш, — казав він (він уже скинув піджак, розстебнув застібки на манжетах, укинув їх до кишені й підкасував рукави сорочки), — це твій батько навчив мене пристойно вдягатись, і я вдячний йому за це.

— Атож, мій батько багато чого нас навчив.

— Так, — щиро сказав він, кивнувши головою, без іронії, й витер носа тильним боком долоні. — Він завжди мав вигляд джентльмена. Бо поглянь, наприклад, на тих чоловіків у клубі — шкіряні пальта, велюрові спортивні костюми, ніби тільки вчора іммігрували. Куди ліпше вдягатися просто, як твій батько, пристойний піджак, пристойний годинник, але класний — простий, знаєш, — і намагатися не відрізнятися від загалу.

— Маєш рацію.

Підмічати такі речі — моя робота, і я вже звернув увагу на годинник Бориса — швейцарський, ціною, либонь, тисяч у півсотні баксів, як то кажуть, годинник європейського плейбоя, — надто показний, як на мій смак, але дуже скромний супроти тих обсипаних діамантами брил золота й платини, що їх я бачив у його клубі. А на внутрішньому боці передпліччя я помітив у нього синє тату зірки Давида.

— Що це? — запитав я.

Він підняв руку, щоб я роздивився її ближче.

— IWC. Хороший годинник — наче внесок у банку. Ти завжди можеш віддати його в заставу або продати в скрутну годину. Це біле золото, але на вигляд як неіржавійка. Ліпше мати годинник, який здається дешевшим, ніж є.

— Ні, я про татуювання.

— А… — Він закотив рукав і подивився на свою руку з жалем. Але тату мене більше не цікавило. Світло в автомобілі було неяскраве, але я за будь-якого світла міг упізнати сліди від голки. — Ти маєш на увазі зірку? Це довга історія.

— Але ж… — Я добре знав, що про сліди від уколів ліпше не питати. — Ти ж не єврей.

— Ні, — сердито відказав Борис, опустивши рукав. — Звичайно, ні!

— Тоді, думаю, логічно буде запитати, навіщо…

— Бо я сказав Бобо Сільверу, що я єврей.

— Що-що?

— Я хотів, щоб він найняв мене на роботу. Тому набрехав.

— Ти гониш.

— Так, так, я йому набрехав! Він часто приходив до Ксандри — ходив вулицею, щось вистежував і винюхував, можливо, думав, а чи, бува, не живий твій батько, й одного дня я набрався нахабства поговорити з ним. Запропонував працювати на нього. Усе в мене почало розвалюватись — у школі виникли проблеми, багатьох випхали на реабілітацію, інших узагалі виключили, мені треба було порвати з Джиммі, розумієш, зайнятися чимось іншим. І хоч прізвище в мене непідхоже, але в Росії багатьох євреїв називають іменем Борис, тому я й подумав, а чом би й ні? Як він дізнається? Я думав, таке тату мені згодиться — типу переконати його, що я свій. Мені його зробив чувак, який заборгував мені сто баксів. Я вигадав велику сумну історію, моя мати, мовляв, була польською єврейкою, її родина загинула в концентраційному таборі, пхиньк-пхиньк, — але я, дурень, не знав, що єврейський закон забороняє татуювання. Чого ти смієшся? — сказав він таким тоном, ніби захищався. — Хтось такий, як я, був би йому корисний, ти це розумієш? Я розмовляю англійською, російською, польською, українською. Маю певну освіту. Він чудово зрозумів, що я не єврей, він засміявся мені в обличчя, але все одно взяв мене до себе, і я дуже вдячний йому за це.

— Як ти міг працювати на мужика, який хотів убити мого батька?

— Він не хотів убивати твого батька. Це неправда! Він хотів лише налякати його! І я справді працював на нього майже рік.

— І що ти для нього робив?

— Нічого брудного, вір чи не вір! Я був йому лише помічником — хлопцем на побігеньках, виконував його різні дрібні доручення. Вигулював його песиків. Забирав із хімчистки одяг. Бобо був добрим і великодушним другом у тяжкий для мене час — майже батько, я можу сказати це тобі приклавши руку до серця, і я не брешу. Безперечно, він був мені кращим батьком, аніж мій рідний батько.

Відгуки про книгу Щиголь - Донна Тартт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: