Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

Він добре пам’ятав, як хотів роззутись і стягти гімнастерку, але впав, так і не знайшовши сили зробити це.

А тепер виходило, що спав у трусах і натільній сорочці. Виходить, хтось пожалів його, роздяг. А він і не почув.

Ільїн сидів на сіннику і вдоволено ворушив пальцями; набридло жити, не скидаючи чобіт. Дивлячись на свої босі ноги, він подумав, що добре б викупатись, коли закінчимо з німцями. Кілька днів тому він устругнув хлоп’ячу витівку: з’явився в третій батальйон, колишній свій, саме як підійшли до річки. Розвідники вже перемахнули, а всі інші загаялись, почали збирати підручні засоби.

Ільїн на очах у солдатів роздягся, залишився в самих трусах, перев’язав ременем чоботи і обмундирування, засунув туди кобуру з пістолетом, узяв ще й автомат, зайшов у воду, почав гребти однією рукою, і переплив річку, не замочивши зброї. Правда, річка була не така, перед якою зупиняються, плисти — усього двадцять змахів, але все ж зробив це на очах у батальйону, виліз і одягся. А поки командир полку одягався — півбатальйону було вже на тому березі.

Кончої потреби подавати особистий приклад не було, просто повівся, як хлопчисько, радіючи своїй силі й спритності. Але плисти отак, на очах у батальйону, це, звичайно, не купання. Викупатися треба буде на дозвіллі та посидіти потім на сонечку, не вдягаючись.

Думаючи про все це, Ільїн почув, як Дудкін, помічник начальника штабу полку, взяв трубку й відповідає комусь по телефону, що командир полку спить.

На тому кінці проводу, певно, сказали, щоб не будив, бо Дудкін відповів: «Єсть, не будити! Зрозуміло, єсть, не будити!» І ще раз повторив: «Єсть, не будити!» — мов дятел. Любить тричі повторювати те саме. Є в нього така погана звичка гаяти час. «Ну й полежу до сьомої, — подумав Ільїн. — Коли згори не велять будити, отже, не горить. А якби внизу горі ло, давно б підняли».

Ільїн повернувся з боку на спину і почав з досадою пригадувати: як же все-таки вийшло, що німецький генерал піхоти — коли переводити на наші звання, вважай, генерал-полковник, командир німецького армійського корпусу, — не попав у полон до нього, до Ільїна. Спочатку йшов прямо на Ільїна, та, коли не дали прорватись, перетнув хащі, вийшов на ділянку другої дивізії й там — паразит! — білий прапор підняв.

Звичайно, від цього генерала тепер не вимагатимеш звіту: чому не схотів здатися Ільїну, а здався комусь іншому? Проте Ільїн відчував це як несправедливість щодо себе, і щодо полку, і щодо загиблого в бою Василя Олексійовича Чугунова, якого поважав і болісно переживав його втрату.

А що це був саме той генерал, котрий тут проривався, стало відомо. На полі бою захопили в полон пораненого в ноги ад’ютанта. Він і розповів, хто проривався, який генерал і що цей генерал останнім часом виконував обов’язки командуючого армією.

Ільїн згадав, як пронесли повз нього на плащ-палатці скалічене тіло Чугунова, а він навіть не міг тоді слідом за ним п’яти кроків пройти, попрощатися: тривав бій!

Та уявити собі, що немає Чугунова, було й досі важко.

Поки сам був на батальйоні, звик, що на третій роті — Чугунові Пішов заступником командира полку, Чугунова — на батальйон. Став командиром полку, Чугунова — заступником. Як же далі без Чугунова?

Коли ріжуть рану під місцевим наркозом, кажуть, не боляче, тільки чутно, як тіло під ножем тріщить. А потім, коли наркоз відходить, рану починає тягти. Сам Ільїн так і не був жодного разу поранений, але чув від інших.

Тоді, в запалі бою, все як під тим наркозом: загинув, то й загинув, що вдієш! А тепер одійшло в минуле й болить.

Для Ільїна близька смерть Чугунова, що тут-таки поруч сталася, заслонила смерть набагато дальшої від нього по службі людини — Серпіліна. Те, що втрачаєш сам, особисто, більше болить.

Що загинув командуючий, повідомляти не поспішають, тим більше в розпалі боїв. Ільїн дізнався про це лише другої доби, коли й дивізія, й полк виконували завдання, поставлене ще Серпіліним, хоч накази йшли вже за підписом нового командарма, генерал-лейтенанта Бойка.

Недавня загибель командуючого армією не те щоб встигла забутись, а наче перетворилась із загибелі на заміну, немовби просто один вибув, а другий прибув і продовжує те саме, що робив до нього той. хто вибув. І важливість зробленого Серпіліним за життя визначалася не тим, як часто згадували про його смерть, а тими порядками, які він залишив після себе в армії, де на багатьох і різних посадах працювали люди, які разом з ним проходили школу війни і завдячували йому тією чи іншою часткою свого військового виховання, незалежно від того, чи часто вони згадували його після смерті, як Бойко, чи рідко, як Ільїн.

Лежачи на спині й відчуваючи тепло сонця, що жовтіло крізь брезент намету, Ільїн раптом згадав, як Чугунов напередодні своєї смерті, коли їм обом нашвидку приготували вечерю в батальйоні, раптом попросив у комбата горілки: «Треба прийняти трохи, щоб їжу в горло проштовхнути, поки воно від горілки обгоріле, бо від утоми зовсім апетиту немає».

Остання розмова була про горілку й апетит! А вранці по-геройському загинув, і дивізія посмертно представила його на Героя. Командиром дивізії ще був Артем’єв.

А сьогодні вже третій день — Туманян.

Артем’єв після взяття Могильова дістав генерал-майора, і Бойко, заїхавши в дивізію, привітав його і довго розмовляв з ним віч-на-віч. Після цього до полку дійшла чутка, що комдив їде від них — начальником штабу армії.

Начальник штабу полка Насонов, який сам третій рік ходив у підполковниках, казав, що Артем’єв ще молодий на таку посаду. А Ільїн, навпаки, вважав, що зовсім не молодий. Якщо гідний висунення, чого чекати? Коли прокисне, чи що?

Так вважав Ільїн, радіючи з власної молодості, яка досі не заважала висуванню його.

Чутка підтвердилась, і Артем’єв поїхав. З двома полками перед від’їздом попрощався, а до Ільїна не добрався. Зв’язок того ранку був лише по