Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

Командир полку, як господарка, — завжди в турботах.

У кого боєприпасів немає, одразу заволають. А як з харчами, не так очевидно. Буває, в гарячці і змовчать, що недодали їм. Ільїн узяв за правило: харчувався там, де опинявся. Одного разу при цьому мало не лишився й без обіду, й без голови. Підвезли в роту кухню конячкою, пішов подивитися, що в казані, а німці накрили з шестиствольного. Кинуло вибуховою хвилею на землю; підводячись, не міг зрозуміти, що сталося: наче не вбитий, а весь у кишках якихось. Підвівшись, знайшов у собі силу пожартувати, гукнув командирові роти:

— Лейтенанте, подивись, живий я чи мертвий!

— Живий, товаришу підполковник.

У коня пряме влучення, і все це — на Ільїна.

Довелося переодягтись у солдатське обмундирування, поки прали. Проте жодної подряпини не дістав, хоч подумав сам собі: «Краще б уже подряпину», — боявся здатися смішним.

Втрати в полку і вбитими, й пораненими, рахуючи все разом, сорок-п’ятдесят чоловік на добу. Та коли день у день п’ятнадцять діб підряд — це вже відчутно. А наступати треба! Отож іще один клопіт: вигрібати людей з тилів у роти. Попереду без тих, хто здатний зброю носити, не обійдешся. І це всім має бути зрозуміло. А кому не зрозуміло, доводилось пояснювати!

Навіть з похоронної команди кількох чоловік забрали. Заступник по госпчастині, майор Батюня, дідок сорока восьми років, заперечував: сам же Ільїн від нього вимагав, щоб жодного вбитого в полку без поховання, а тепер з похоронної команди людей забирає!

Та довелося засмутити Батюню, — цього начальника всіх убитих, як звав його Ільїн за те, що в нього під началом похоронна команда, — забрати все-таки кількох чоловік. Похоронна команда — величина непостійна. Тепер, хвалити бога, такий час, що можна й скоротити.

За ці дні все було, чого тільки не було! І командир штурмового авіаційного полку в одній ямці поруч з Ільїним сидів кілька днів підряд; куди Ільїн, туди й він, разом наводили штурмовики на цілі. І самохідки полку додавали й забирали, перекидали на допомогу іншим.

Зате артилерія весь час працювала невідступно. І додана, і та, що підтримувала.

Якось артилеристи доданого полку, якими весь час не міг нарадуватися, раптом похоронній команді дали роботу; коли батальйон німців оточували, через них по своїх ударили. Стояли потім перед Ільїним, похиливши голови, мов зів’яле листя: самим боляче, самі собі не раді.

А іншим разом боялися, що затримає глибока, з багнистими берегами річка. Розвідники спробували — з головою, а на дні — мул. Уже почали готуватись до переправи. А потім виявили схований у заростях партизанський міст, причалений до берега вздовж річки. Один кінець закріплений, а другий вільний. Вивели його на середину, а там сама течія повернула його — і готова переправа! Пощастило.

Було кілька зустрічей з партизанами. І молоко в полк привозили з хащів, куди худобу вигнали. І зі своєї партизанської пекарні печеним хлібом наділяли. Колись, у сорок третьому, на межі Брянщини вийшли в такий партизанський район, де німці партизанів од усіх баз відрізали, змусили кору на хліб товкти. Тоді самі з партизанами хлібом ділились, а тут навпаки. Навіть квашену капусту в партизанських землянках куштували. З душком — мінеральними добривами посолена, — солі в партизанів не вистачало, та частували цією капустою від душі.

Одного дня сподівалися по карті знайти село, навіть збиралися в ньому переночувати; Березінка називалося село, недалеко від Березіни. На карті було, а на місцевості не виявилось. Лише кілька погребів і один з них набитий скелетами розстріляних!

Проте бувало й таке: і населений пункт як нанесено на карту, так і є насправді, і, за донесенням сусіда, ще вчора ввечері взятий. А ти вранці до нього виходиш — він знов у німців.

Не обійшлося й без доган. Якось Туманян по телефону кричав:

— Якщо на двадцяту годину завдання не виконаєш, ти вже не Ільїн!

— А хто ж я? — огризнувся Ільїн, який вважав, що з ним повелися неправильно. Самі там, у дивізії, проволоводили з прийняттям рішення, а тепер не дають йому часу підготуватися…

— Не буду казати, хто ти, а коли відмовляєшся наступати, значить, ти вже не Ільїн! — кричав у телефон Туманян, який взагалі рідко кричав.

А іноді так швидко просувалися, що в дивізії і в корпусі, дивлячись на карту, очам не вірили. Перевіряли по телефону:

— Розгорни карту.

— Розгорнув.

— Де перебуваєш?

— Отут перебуваю.

— Не може бути!

З такою недовірою можна й примиритись!

Усього бувало за ці дні, не було тільки одного — хоч маленького відпочинку, в якому, незважаючи на свою молодість і звичку, Ільїн усе-таки відчував необхідність.

Учора ввечері, вперше за час операції, полку не поставили активного наступального завдання. Уточнили досягнуті рубежі й наказали використати ніч для опорядження та відпочинку. Що просто вирішили дати відпочинок, Ільїн не припускав. Пояснював іншим: німецький котел так звузили, що під час подальшого, тим більше нічного, наступу наші частини, зблизившись між собою, можуть завдати шкоди самим собі.

Одержавши наказ використати обстановку для відпочинку, Ільїн цілий вечір і половину ночі працював у поті чола над тим, щоб відпочинок не приніс нещастя. Всім і кожному хотілось і виспатись, і відпочити, але всі на всіх покладатися не можуть, треба знати: коли, хто і на кого! І тільки опівночі, повернувшись на командний пункт, де в наметі був приготовлений сінник із свіжим сіном, Ільїн, навіть не попоївши, впав і заснув, звелівши збудити себе рівно о сьомій. А якщо подзвонять до цього — доповідати, що командир полку спить і наказав без крайньої потреби не будити.

Прокинувся Ільїн сам за півгодини до того, як його мали збудити. Людині, коли вона дуже стомлена, здається, що проспить хтозна-скільки і ніяка сила її не розбудить. А виходить, ні. Ільїн накрутив годинника і з подивом