Щиголь - Донна Тартт

— Отже, за нашу зустріч!

— За нашу зустріч! І за долю, яка допомогла нам знову зустрітися.

Щойно ми випили, Борис негайно заходився їсти.

— І чим ти, власне, займаєшся? — запитав його я.

— Тим і сим. — Він усе ще їв із жадібністю голодної дитини. — Багатьма речами. Кручуся-верчуся, ти розумієш?

— І де ти живеш? У Стокгольмі? — запитав я, коли він нічого не відповів.

Він підняв руку й змахнув нею широким жестом.

— Усюди.

— Наприклад?

— У Європі, Азії, Північній і Південній Америці…

— Це покриває велику територію.

— Ну, знаєш, — сказав він із повним ротом оселедця, витираючи з підборіддя сліди соусу. — Я також володію невеличким бізнесом, якщо ти правильно мене розумієш.

— Поясни.

Він запив оселедця великим ковтком пива.

— Ти знаєш, як це робиться. Мій офіційний бізнес називається агенцією з прибирання помешкань. Я наймаю на службу здебільшого поляків. У назві ми скаламбурили непогано. «Полічистка». Як тобі? — Він надкусив варене яйце. — А яке в нас гасло, вгадай! «Ми вас чистимо й вичищаємо!» Ха-ха!

Я зрозумів, що він мені бреше.

— То виходить, весь цей час ти жив у Сполучених Штатах?

— Ой, ні! — Він налив нам іще по одній чарці горілки й підняв свою для тосту. — Я багато мандрую. Тут я живу шість або вісім тижнів на рік. А решту часу…

— У Росії? — запитав я, перекинувши свою чарку й витерши рот тильним боком долоні.

— Там я буваю нечасто. У Північній Європі. У Швеції, Бельгії. Іноді в Німеччині.

— Я думав, ти повернувся до себе на батьківщину.

— Га?

— Бо ж я ніколи про тебе більше нічого не чув.

Борис знічено потер носа.

— Це були заплутані часи. Пам’ятаєш, що було у твоєму будинку в ту останню ніч?

— Звичайно.

— Так от, я ніколи не бачив стільки наркоти у своєму житті. Я мав десь половину унції кокаїну[158] і не продав жодної його крихти, навіть чверть грама. Щоправда, роздав чимало й став дуже популярний у школі, ха-ха! Усі любили мене! Але більшість я винюхав сам. А потім, пам’ятаєш ті пігулки всіх можливих кольорів, які ми знайшли? Там були дрібненькі, зелені, такі приймають ракові пацієнти на останній стадії, твій батько дійшов до ручки, якщо їх ковтав.

— Атож, я від них також мало дуба не врізав.

— Тоді ти мене розумієш! Більше не виготовляють доброго зеленого оксі! Тепер вони оголосили захист від нариків, і вже не понюхаєш його, не ширнешся ним. Але твій батько? Перейти від випивки на це? Ліпше вже валятися на вулиці п’яним ущерть. Коли я вперше це спробував, я відразу б відкинув лапті, якби Котку не була там, — він провів пальцем по горлянці, — ось так.

— Атож, — сказав я, пригадавши власне дурне блаженство, коли я лежав обличчям донизу на своєму столі нагорі в помешканні Гобі.

— У всякому разі, — Борис вихилив свою горілку й налив нам ще по одній порції, — Ксандра торгувала тими пігулками. Не цими. Ці належали твоєму татові. Для його власного вжитку. Але інші вона здобувала там, де працювала. Ти пам’ятаєш Стюарта й Лізу? Такі собі порядні й поважні агенти з нерухомості. Вони її спонсорували.

Я відклав виделку.

— Звідки ти це знаєш?

— Вона сама мені розповіла! І вони чудово себе показали, коли наркотики в них закінчилися! Наче містер Увесь-із-себе-Адвокат і міс Турбота-про-Природу. Удома в неї були такими милим и й добрими… гладили її по голові… «що ми можемо зробити для тебе»… «бідолашна Ксандро»… «нам так тебе жаль»… а наркотики закінчилися… і куди подівся той жаль. Інша історія! Мені стало справді погано, коли вона мені про все розповіла, адже ми пограбували її! Створили для неї велику проблему! Адже на той час усі наркотики вже були в нас. А їй капут.

— Стривай — Ксандра все тобі розповіла?

— Атож. Після того, як ти поїхав. Коли я там жив із нею.

— Тоді почни розповідати мені спочатку.

Борис зітхнув.

— Гаразд, гаразд. Це довга історія. Але й ми з тобою не бачилися дуже довго, чи не так?

— Ти жив із Ксандрою?

— Жив, але недовго. Десь чотири місяці, мабуть. Потім вона поїхала додому, в Рено. І після цього я більше з нею не зустрічався. Мій батько знову подався до Австралії, а в нас із Котку нічого не виходило.

— Мабуть, ти почувався досить дивно.

— А таки справді, — зізнався він. — Розумієш, — він відхилився назад, знову покликавши офіціанта помахом руки, — я був у препоганій формі. Я стирчав протягом багатьох днів. Ти знаєш, що з тобою робиться, коли ти хочеш з’їхати з кокаїну, — це жах. Я був сам-один і дуже наляканий. Ти знаєш, як така хвороба опановує твою душу, — дихання стає швидким, наповзає страх, і тобі здається, що зараз прийде Смерть і забере тебе. Ти тонкий, брудний і перелякано тремтиш. Наче маленький, напівмертвий кіт. І Різдво — нікого немає вдома. Телефонував багатьом — ніхто не бере слухавку, пішов до того типа Лі, що живе біля басейна й у якого я зупинявся кілька разів, але його не було вдома, двері замкнені. Я блукав і блукав, спотикаючись і ледь тримаючись на ногах. Замерзаючи й геть наляканий. Нікого не було вдома! Тоді я пішов до Ксандри. Котку на той час уже не розмовляла зі мною.

— Ну, хлопче, ти ж і нахаба. Я б туди й за тисячу доларів не повернувся.

— Я знаю, я тоді мало не луснув від страху, але я почувався таким самотнім і хворим. Губи тремтять. Знаєш, як ото буває, — ти хочеш тільки лягти, дивитись на годинник і рахувати удари свого серця, але не маєш місця, щоб лягти, й не маєш годинника. Я мало не плакав. Не знав, що робити. Навіть не знав, чи вона досі там. Але в її вікнах горіло світло, єдине світло на всій вулиці, я підійшов до скляних дверей і побачив її, в її футболці команди «Dolphins», вона була на кухні й готувала коктейль «Маргарита».

— І як вона повелася?

— Ха-ха, як! Не хотіла мене спочатку впускати! Стояла в дверях і довго горлала — проклинала мене, обзивала всіма іменами! А я тоді заплакав. І запитав, чи можу пожити в неї. — Він стенув плечима. — Вона сказала, гаразд, живи.

— Як? — запитав я, потягшись за своєю порцією горілки. — Тобто в якому розумінні вона дозволила тобі жити з нею?

— Я був геть переляканий! Вона