Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі

— Ах ти, язичнику! Хіба їй мало горя і принижень? Ти хочеш ще й зганьбити її? Я б надів на тебе бабину хустку за таке геройство! — блиснувши очима, крикнув невільник.

— Як ти посмів, гяур, доторкнутися до мене? — засичав осман і схопився було за батіг, що стирчав за поясом; але не встиг він навіть взятися за рукоять і замахнутися, як уже валявся на палубі.

Зчинився страшний переполох. Невільниці несамовито волали. Збіглися наглядачі й стали нещадно бити юнака, який заступився за жінку. Зневірений невільник вирвав у наглядача батіг і почав шмагати нею направо і наліво. Та самому юнакові теж довелося важко: османи накинулися на нього, і незабаром його напівгола спина здулася і вся посиніла від побоїв. Однак він встиг все ж збити з ніг ще кількох наглядачів. Не залишилися байдужими й інші невільники. В османів полетіло все, що тільки могло потрапити під руку.

На гамір збіглися работорговці й озброєна охорона. З’явився і капітан.

— Що тут відбувається? Що трапилося? Заспокойтеся, прокляті! — заволав Алі-Юсуп.

Побачивши охорону, невільники притихли.

— Ось цей, ось цей, ефенді! — вказав один з наглядачів на невільника з закривавленою спиною. — Це він затіяв бійку і перший ударив Гасана.

— Та це ж невільник Зайдола! — почулося кілька голосів.

— Він призвідник! — закричав Ібрагім. — Сто батогів йому за це!

— Стривай, не поспішай. Дізнаємося, в чому справа? — порадив Алі-ефенді.

— Які там сто? Він уже всі двісті отримав! З’ясуємо, через що все почалося? — обурювався Зайдол.

— Зазвичай таке неподобство на кораблі неприпустиме. Невільники побили навіть кількох моїх матросів! — обурювався капітан.

— Османи! — закричав у розпачі сивий невільник. — Не ганьбіть себе! Не будьте звірами! Досить нам принижень! Інакше знайте: ми загинемо, але й вас відправимо на дно моря! Все одно нам нема на що вже сподіватися! Відкинуті Богом і людьми, ми і без того приречені на загибель!

Сивого грузина підтримали й інші полонені.

— Нехай нас переріжуть, — втрачати нічого: все одно не жити нам на цьому світі! — кричали невільники.

— Та тихше ви, замовкніть! Заспокойтеся, дайте розібратися! — намагався перекричати всіх Алі-ефенді.

Та не так-то легко було вгамувати полонених, які втратили терпіння й розперезалися. Потроху стали з’ясовуватися причини бунту.

— Не можна, не можна так поводитися, клянусь аллахом, — статечно промовив Алі-Юсуп. — Це неприпустимо. Гасан, безумовно, неправий. Не можна було так непристойно поводитися з жінкою, та ще при світлі дня.

— Як він посмів доторкнутися до неї?! — гарячкував рябий Зайдол. — Гасан не мій наглядач! За яким правом він причепився до моєї невільниці? Я знаю: його підмовив Ібрагім!

— Та ти що? У своєму розумі? — вигукнув Ібрагім. — Я тут при чому? Це все — твої витівки! Адже ще хвилина, і я виграв би в нарди твого ахалціхця.

— Я вимагаю, щоб твої наглядачі не посміли більше чіпати моїх невільників! — горлав Зайдол, раз у раз торкаючись рукояті закладеного за пояс пістоля.

— Де це чувано? Бійся аллаха! — гарячкував Ібрагім. — Зрозуміти не можу, правовірні, що за витівки приписує мені ця людина?! Ми грали в нарди там, у каюті; я й кроку звідти не зробив, а він тепер все валить на мене!

— Ну, всі ви гарні! Хіба це достойно вас, купці? — втрутився капітан. — Спочатку я теж дещо погарячкував і забув, що гюрджі — народ запальний. З ними треба бути дуже обережними. Жарти геть, — не слід було доводити полонених до відчаю. Інакше всі ми можемо постраждати. Хіба не траплялося, що невільники топили корабель?

— Ось розумник! А про що ти думав, коли кликав варту, щоб розправитися з ними? — зауважив Алі-Юсуп-ефенді. — Не гарячкуй і пам’ятай: поспішність і розгубленість ніколи до добра не призводять. Чим більше будеш кричати й обурюватися, тим гірше. Треба суворо покарати наглядачів, щоб вони не сміли ображати полонених, особливо жінок. А висадимося в Стамбулі, ступимо на землю, тоді хоч шкуру з них здирайте, хоч вбивайте, — хто завадить?! Але тут, на кораблі, дурень, однією помилкою можна погубити не тільки себе, а й ще багатьох.

Алі-ефенді і капітан обійшли невільників. Одних вони підбадьорили, іншим пригрозили і врешті-решт зуміли всіх втихомирити.

XI

Впевнено розсікаючи морські хвилі, корабель плив уперед. Світило травневе сонце, вітаючи своєю збайдужілою посмішкою море, корабель і злощасних полонених.

Жінка, ображена вчора наглядачем Гасаном, як і раніше сиділа біля щогли. Хустка на її обличчі була напіввідкинута. Сьогодні вона не плакала і лише печально дивилася на неозоре море.

Поруч із жінкою сидів хлопчик років десяти і гриз суху хлібну шкоринку. Обличчя в нього було худе, очі — червоні від сліз. Це був Хвича, зрадницьки захоплений невідомими біля берегів Чорного потоку і тієї ж ночі переправлений до потійського паші. Паша подарував дитину Алі-Юсупу-ефенді. На кораблі хлопчик пригорнувся до полоненої Саломе і ні на крок не відходив від неї. Алі-ефенді поки цьому не заважав.

— Хочеш ще шкуринку? — ласкаво запитала жінка хлопчика.

— Я дам йому не шкуринку, а м’якого хліба, — пролунав чийсь голос. Перед ними стояв ахалціхець Резо з двома круглими хлібами в руках.

Саломе почервоніла й опустила очі.

— Навіщо турбуєшся, Резо? Я нагодую його, — соромливо сказала вона.

— Яке ж тут занепокоєння? Скрутно мені довелося вчора, коли на мене накинулися наглядачі, а тепер чого мені турбуватися? Недарма кажуть: «Не було б щастя, та нещастя допомогло». Так зі мною і сталося, Саломе, — продовжував Резо. — Правда, мені вчора трохи поперчили спину, зате сьогодні мій хазяїн дав мені замість однієї хлібини цілих дві, та й обіцяв, що і надалі щодня даватиме стільки ж. Я думав, що він почне переслідувати мене, але вийшло навпаки: відкликав мене вбік і почав хвалити: «Молодець, молодець!» — і навіть поплескав по плечу. Коли вони стануть хвалитися своїми подвигами, нехай згадають і про мене, падлюки, — тихо додав Резо, відламав чималий шмат хліба і дав хлопчикові.

— На, Хвичо, їж, синку, — ласкаво сказав він. — Навіщо тобі сумувати, малюк? Ти обживешся на новому місці, пізнаєш народ, вивчиш мову. Хто знає, можливо, коли-небудь станеш великою людиною, і в твоєму домі буватимуть такі пани, яких ти і вві сні не бачив! Зовсім інше очікує нас, нещасних! Якщо я проживу на чужині тисячу років і мене будуть обсипати золотом і сріблом, я і тоді