Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі

— Сонцем твоїм клянуся, ти краще порахуй мої збитки, якщо я програю! Хіба я втрачу менше, ніж ти? При нинішній дорожнечі Ціра коштує щонайменше тисячу курушів.

— Е-ех, будь що буде! Заплющу очі і наважуся! Гей, щастя моє, де ти? Аллах! — здійнявши руки до неба, вигукнув рябий.

— Аллах! — благав Ібрагім і взяв у руки камателі[33].

— Кому починати?

— У кого менше випаде.

Ібрагім кинув камателі.

— Ах, у мене два! — крикнув він.

— Уф, шість! У тебе менше. Тобі починати.

— Дуже добре! — відповів Ібрагім і кинув камателі.— Чотири-п’ять! Це — чотири, це — п’ять!

— Шість-п’ять! — гукнув Зайдол. — Це — шість, а це — п’ять!

— Два-два! От не щастить мені! — пробурчав Ібрагім.

— А нумо, шість-шість! Давай, гяурове поріддя! — азартно підбадьорював Зайдол і кинув камателі. — Е-ех, випало, на нещастя, п’ять-один, — засмучено зізнався він.

— А-ах! Ви ж подивіться! — заверещав Ібрагім, виблискуючи очима: — Шість-шість! Хвала тобі, Магомете!

— Ва-ах! Погляньте на цього сучого сина, — заздрісно промовив рябий, переконавшись, що в Ібрагіма дійсно шість-шість, — ну і кидає, розбійник! А ось і в мене шість-чотири! На цей раз непогано, — втішав себе Зайдол, кинувши камателі.

— Хочеш, щоб я програв Ціру?

— Сподіваюся на милість пророка! — стримано відповів рябий.

— Святий Алі! Допоможи і віддай мені ахалціхського хлопця! — благав Ібрагім.

— Не скигли, грай, — суворо зауважив Зайдол.

— Так, твої справи не такі вже й веселі, — спокійно відповів Ібрагім і кинув камателі. — Шість-п’ять! Це — шість, а це... Ні, стій... так йти небезпечно, у куток зажене мене сучий син... Ні, краще піду так... Ну, ось і п’ять!

— А якщо тепер випаде шість-шість, у тебе потьмяніє в очах, — дратував Зайдол. — Прокляття: три-два. Вах! Він може виграти у мене, ця гяурова пожива!

— А як ти вважаєш? Вихвалятися треба після бою. Гі-гі! Подивись сюди: шість-шість!.. Дякую тобі, святий Алі! — радісно вигукнув Ібрагім. — Послухай, Зайдоле, може, збільшимо ставку?

— Гаразд! Думаєш, я злякався? — сердито відгукнувся Зайдол. — Давай збільшимо!

— Скільки?

— Скільки хочеш!

— Сорок курушів.

— Згоден! Три-два... К бісу того, хто придумав цю гру!

— Шість-чотири!

— Шість-шість?! Ва-а! Аллах, аллах! — так голосно вигукнув зраділий рябий, що Алі-ефенді ворухнувся і вві сні щось пробурмотів. — Хочеш, ще додамо?

— Дуже вже ти розійшовся, Зайдол, — повільно вимовив Ібрагім.

— Додамо, кажу, — наполягав рябий.

— Гаразд! Адже гра моя! Ось тобі чотири-три.

— П’ять-три!

— Шість-шість!

— Ой, прокляття!.. — прошепотів Зайдол і з прикрістю жбурнув камателі на гральну дошку.

— Ще рано гарячкувати. Подивимося, який буде кінець, — спокійно зауважив Ібрагім.

— Алі-ефенді! Зайдоле! Ібрагіме! — з криком увірвався в каюту капітан корабля. — Невільники бунтують. Той, що з Ахалціхе, великий задирака. Чому таких не закували в ланцюги?

Всі сахнулися.

— Що таке? Що трапилося? — бурмотів Алі-Юсуп, протираючи очі.

— Алі-Юсупе! Допоможи... Невільники бунтують! — квапив схвильований капітан.

Усі побігли на палубу.

«Невчасно завадили, кляті! Я обов’язково виграв би!» — подумав розлючений Ібрагім.

«Аллах, аллах! Як легко може помилитися людина! Я ледь не попався на вудку цього диявола! Мало не розорився! Моє благополуччя висіло на волосині. Ще один-два ходи, і цей пес міг обіграти мене! — міркував рябий Зайдол. — Молодець мій ахалціхський хлопець! Вчасно зчинив гвалт! Клянуся, що віддячу йому: буду давати аж дві хлібини на день!»

X

На широкій палубі корабля покотом лежали невільники. Серед них траплялись і літні, але переважно це були діти, дівчата і юнаки віком від десяти до двадцяти років. Одні з них — босі і напівроздягнені, інші — прикриті жалюгідним лахміттям. Ноги у багатьох були обгорнуті ганчір’ям. У цьому натовпі невільників відразу кидалися в очі османи в червоних фесках з довгими батогами в руках. Вони стерегли полонених і при кожному зручному випадку пускали в хід свої батоги. Найчастіше наглядачі просто заради розваги били нещасних полонених по оголених плечах.

Знесилені від холоду і голоду невільники валялись прямо на голій палубі. У більшості з них повіки опухли і почервоніли від сліз. Зневірені, засмучені, вони злякано озиралися на всі боки, ніби не розуміючи, що з ними відбувається. Лише зрідка в їхніх очах з’являлася іскорка надії на порятунок. Ймовірно, це було викликане палкою молитвою або зухвалою мрією. Та час спливав, а звільнення від страждань нізвідки не приходило.

Навколо вирувало похмуре море. Воно то здіймалося, то опускалося. Попереду, за спиною, праворуч і ліворуч була вода, всюди вода.

Притулившись до основи високої щогли, сиділа молода невільниця в охайному домотканому платті. Обличчя її було закрите хусткою. Полонянка плакала.

Плакали і голосили й інші невільниці. Та людина здатна змиритися зі всілякими негараздами: в той час як деякі полонені гірко оплакували свою недолю, інші, махнувши на все рукою, чекали на вирішення власної долі.

Легше звикалися зі своєю бідою молоді. Спочатку вони гірко ридали, але поступово здавалися. На їхніх обличчях часом починала з’являтися посмішка, і вони навіть намагались розважитися, але все-таки іноді печаль затуманювала й їхні очі: вони згадували батьків, рідну домівку, рідні поля і ліси. Тоді сильніше починали битися їхні серця, тінь смутку пробігала по обличчях, і сльози — єдина розрада — крапля за краплею котилися по щоках.

— Гасане, що з нею робити? Все плаче і ридає ця клята баба! Уже третій день, як ми покинули Поті, а ця гяурова дочка ніяк не може заспокоїтися, — сміючись, звернувся один з наглядачів до іншого. — Клянусь аллахом, можна оглухнути від її примовок і стогону.

— Хочеш, я її заспокою? Ці ахи-охи і мені остогидли. Сьогодні вночі плач цієї баби розбудив мене і перервав такий чудовий сон, що я мало не огрів її батогом.

— Згадує, ймовірно, свого чоловіка. Ха-ха-ха! — захихотів наглядач.

— А ми тут навіщо? Навряд чи її чоловік міг би з нами позмагатися... Будь-який правовірний, який би він не був негарний, все ж кращий за гяура, — самовдоволено заявив Гасан і підійшов до заплаканої жінки.

— Ей, ти, хануме! Гей, хануме! Все плачеш і плачеш! Досить! Ніхто з близьких тебе все одно не почує, — звернувся він до неї.

Вона підняла вуаль і чорними заплаканими очима подивилася на наглядача.

Очманілий від пристрасті Гасан безсоромно притягнув до себе полонянку і схопив її за груди.

Жінка зойкнула, відштовхнула насильника і підвелася. Та він міцно обхопив її за шию і спробував поцілувати. Несподівано хтось з такою силою вдарив османа по