Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі
— Все гаразд, повелителю. Море перепливли благополучно. Та торгівля пішла на спад. Товару мало, повелителю. Майже немає невільників з Гюрджістану, — з сумом закінчив Гусейн-ага.
— А чому? — здивувався Алі-бей.
— Кажуть, повелителю, що грузинські царі стають все сильнішими! Вони відмовляються платити данину персам і османам. Після походу Шаха-Аббаса всі думали, що Гюрджістан похований навіки. Та поглянь на цей край! Який там похорон? Країна зміцніла і відроджується. Гюрджі вже кілька разів перемагали кизилбашів і... навіть... — о аллах! — правовірне воїнство османів... — ледве вимовив Гусейн-ага.
— Дуже прикро! — зітхнув Алі-бей і на знак смутку вдарив себе долонею по чолу. — Зрозуміло, коли гюрджі зміцніли, звідти не отримаєш невільників. Торгівля невільниками — ти сам добре це знаєш — можлива тільки в умовах смути і безвладдя в країні. А якщо народ дружний і сильний, то кожна людина вірить іншій і цінує загальне благополуччя. Хіба такий народ буде продавати своїх синів? Де бачено, щоб мати, якщо у неї є совість, продала б свою дитину! Все це так, звичайно, але для нас це дуже невтішно, клянусь ісламом, — додав Алі-бей і потягнувся до кальяну.
— Та перед твоїм світлим обличчям, перед твоїми сяючими подібно сходу сонця очима, я б не посмів постати з порожніми руками, о повелителю! — шанобливо промовив Гусейн. — Я привіз тобі хлопчика з Гюрджістану.
— Хлопчика? Маленького? — радісно запитав Алі-бей, і очі його заблищали.
— Так, пане, маленького, років дев’яти-десяти.
— Ти в мене молодець, дорогий Гусейне. Я був упевнений, що ти з порожніми руками не з’явишся до мене. А де ж він?
— Залишив у твоїх слуг.
— Нехай негайно приведуть його, — квапливо наказав Алі-бей.
Через деякий час на порозі пишно вбраного залу з’явився Хвича, названий Махмудом. Хлопчик, вимитий і причесаний, був одягнений у строкатий халат. Голову дитини прикрашала феска.
Ледве переступивши поріг, Хвича схрестив руки на грудях і низько вклонився.
— О мій маленький гюрджі, молодець, молодець! — вигукнув Алі-бей. — Дякую тобі, купець, за дорогоцінний подарунок і за те, що ти навчив малюка нашим звичаям і порядкам. Ти так гарно одягнув його! А як звуть мого маленького хлопчика?
— Його звуть Махмуд, повелителю, — відповів Гусейн-ага.
— Махмуде! — покликав Алі-бей.
Дитина знову склала руки на грудях і схилила голову.
Алі-бей був у захваті.
— Однак як швидко він засвоїв наші звичаї!
— Я його навчав по дорозі, — пояснив Гусейн-ага. — Треба все ж визнати, що гюрджі — здібні люди. Варто їм пояснити один раз — і досить. Дуже мало часу пройшло звідтоді, як ця дитина залишила свою батьківщину, а вже розмовляє турецькою.
— Дякую, дякую тобі, аго, — з задоволенням повторив Алі-бей, — ти не купець, а прямо чарівник, клянусь прихильністю аллаха! Ти міг би десь керувати школою. Ну, мій малюк, підійди до мене ближче, — ласкаво сказав Алі-бей.
Хвича боязко ступив уперед. Він ще ніколи не бував у такій пишно прибраній кімнаті, тому його охопило збентеження.
Алі-бей подивився на дитину і погладив її по голові. Той не зводив з Алі-бея своїх жвавих очей.
— Та ти поглянь, Гусейне! Адже це ж воїн, справжній воїн, природжений мамелюк! — радісно вигукнув старий воєначальник, обмацуючи м’язи Хвичі.
— Треба ще пам’ятати, володарю, що дитина дуже намучилася в дорозі; хлопчика довго тягали з місця на місце і весь час смикали. У мене він уже оклигав, а то були тільки шкіра та кістки. Не вміють деякі купці, повелителю, гідно поводитися з невільниками. Особливо обережного ставлення вимагають діти. А торговці обходяться з ними грубо, не годують їх, не одягають. Що не кажи, а треба ж все-таки відрізняти людину від худоби! Та й, крім цього, заради самої вигоди купець повинен показати покупцеві товар якісний. А є дурні, які цього не розуміють!
— Правильно, абсолютно правильно, клянусь ім’ям аллаха! Я ж сказав, що ти чарівник, — підтвердив задоволений Алі-бей. — А їздити верхи вмієш? — запитав він хлопчика.
— Вмію! — сміливо відповів той.
— Я посаджу тебе на коня, рівного якому немає на світі, і одягну в дороге вбрання, а їжі й питва буду давати стільки, скільки забажаєш. Будь тільки розумником, — сказав маленькому бранцю Алі-бей і звернувся до купця: — Хлопчина мені дуже подобається. Я сам буду виховувати його. Одним достойним мамелюком побільшає. Ну, а я не залишуся в боргу, Гусейне-аго, і обдарую тебе щедро. Гей! Покличте мені скарбника! Як ти тепер мені порадиш, ага? Чи не краще одразу віддати дитину муллі, щоб він вивчив заповіді Магомета?
— Мудра думка, о великий повелителю! Та мені здається, що його треба з перших же днів навчати і військовій справі.
— Неодмінно, неодмінно! Завтра ж накажу моєму зброяреві приготувати потрібну зброю, і почнемо вчити хлопчика носити її та користуватися нею.
— А ти, Махмуде, будь обережний! Величезна ріка, яка тече у нас, це не дзюркотливі струмки твоєї батьківщини. У ній водяться такі гострозубі крокодили, що варто їм лише схопити жертву — і кісточки не залишиться.
Почувши про дзюркотливі струмки, Хвича згадав річку Техурі, згадав рідні місця... «Де ж тепер наші кози? — промайнуло в свідомості дитини. — Хто тепер їх виганяє на пасовище? Як живуть батько й мати, пам’ятають чи забули мене? Чи залишився живий отець Маркоз? А де Маріка? Лерцаміса?..»
Він згадав грушу в садку отця Маркоза, яку так любив. Щоранку хлопчик підходив до молодого деревця, вітав його, розмовляв з ним, як з другом, а йдучи додому, прощався. Пригадав Хвича і подорож на кораблі, згадав Саломе і Резо, котрі пестили його, як рідного сина, ділилися з ним останнім шматком. Як гірко було розлучатися з ними! О, скільки він тоді плакав! Такого горя Хвича не відчув навіть при першому викраденні. Все згадала дитина, і очі її наповнилися слізьми.
Алі-бей помітив це... Він немов прочитав на обличчі хлопчика повість усього його скорботного життя. І Алі-бей ніжно приголубив хлопчика.
Хвича гірко заплакав.
XIV
Минуло тридцять років.
На східній околиці міста Каїра, на голому схилі хребта Мокаттам, гордо височить фортеця Саладіна
