Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі

VIII

Минуло півтора року. Хвича став своїм в родині Дабадзе. Чоловік і дружина полюбили дитину, як рідну. За цей час хлопчик досяг великих успіхів у церковному і цивільному письмі.

— Ще рік — і він зможе замінити диякона, — жартував священик.

Якось отець Маркоз повертався додому з поїздки по приходу. Хвича був із ним. Вони піднялися на високий гірський хребет, звідки відкривалося прекрасне видовище: внизу розкинулася величезна долина, густо поросла лісом і перерізана звивистою широкою рікою; далеко на півночі, за безмежним лісом, бовваніли оповиті блакитним туманом пагорби, а над ними височіли величні засніжені гори.

— Ось це — річка Ріоні. Вона огинає розкинутий внизу ліс, — пояснював священик. — Якщо піти впродовж річки, прийдемо до безмежного моря. Там річка закінчує свій шлях. У місці впадання Ріоні в море розташована фортеця Поті. Зараз у ній засів турецький паша. Але Господь пошле перемогу нашому царю, і він вижене ненависного ворога з Поті. Тоді в нашій країні запанує справжній мир і гніздо лиходіїв, викрадачів людей, буде знищене. А ось там, на півночі, де видно блакитні гори, розташоване твоє село. Твої батьки і брати живуть там. Скоро я влаштую свої справи і відвезу тебе до рідних; а до того ти якраз закінчиш навчання, — ласкаво зауважив священик.

Слова отця Маркоза змусили сильніше забитися серце хлопчика і роз’ятрили задавнену рану. Малюк спрямував погляд до далеких, оповитих туманом гір. Він згадав рідні місця: гори, вкриті лісом, широку долину і Техурі, що протікала по ній. Згадав рідну домівку... Батьківський двір... Ось велика яблуня перед будинком... Вона вся рясніє плодами. І якими смачними були ці рожеві яблука! А ось і величезне горіхове дерево... Батько і брати... А ось і мати... Але як тільки Хвича згадав її, серце його стислося від болю, кров вдарила в обличчя, з очей закапали пекучі сльози. Адже він ніколи не забував свою матір! Вона завжди була у нього перед очима.

О, який світлий сон він бачив нещодавно! Ні, це був не сон, а майже явина. Біля будинку стояла мати і тримала щось у руках. Побачивши Хвичу, вона зронила те, що тримала, і кинулася до нього, розкривши обійми. Хвича хотів побігти до неї назустріч, щоб вона взяла його на руки, як не раз бувало раніше, але чомусь не міг зрушити з місця. Він затремтів усім тілом і прокинувся. «Мамо, мамо!» — скорботно вигукнула дитина, відчуваючи, що серце завмирає; та мами ніде не було. Весь у холодному поту, лежав він у ліжку; обважніла голова йшла обертом. Хлопчик не відразу прийшов до тями і довго не міг зрозуміти, де він. Страх охопив його. Хвича розплакався. О, як гірко він плакав!

«Можливо, що мама зараз дивиться з однієї з цих гір сюди, але я її не бачу. Напевне, і вона мене не бачить», — думав хлопчик, заливаючись сльозами.

— Не плач, дитинко, — заспокоював його отець Маркоз, глибоко зворушений сльозами хлопчика. — Я відвезу тебе до рідних; нікому не довірю, сам повезу. Ось посаджу на цього мула і поїдемо! Не думай, що твій дім далеко, всього-на-всього день шляху. Якщо виїдемо рано-вранці, ввечері вже будемо там. Ну, йди сюди, сядь зі мною на мула!

— Ні. Я краще піду пішки, — відповів хлопчик. Він ледве стримував сльози.

Сонце зайшло. Хвича потроху заспокоївся. Вони спустилися з гір.

— Ну, скажи мені, як називається ця низина? — запитав священик.

— Тахогані, — бадьоро відповіла дитина.

— Молодець, правильно! — зрадів отец Маркоз. — А он той схил?

— Гвердоула, — випалив Хвича, не давши священику договорити.

— Так, мій любий! — зрадів той. — А за Гвердоулою?

— Чорний Потік.

— А далі?

— Ліс.

— За лісом?

— Ваке-Карі. За ним — хребет Хуладгмула. Там стоїть церква, а за церквою — уже наш будинок.

— Ти прекрасно знаєш ці місця, — з задоволенням сказав отець Маркоз. — Якщо відпустити тебе, доберешся сам додому?

Хвича задумався.

— Якби було трохи світліше, я б дійшов, — невпевнено відповів він.

Священик посміхнувся. Його особливо радувало те, що печаль хлопчика, викликана спогадами про матір, розсіялася. Отець Маркоз всіляко намагався розважити дитину.

— Якщо вже ти такий молодець, перекажи те місце з діянь апостолів, яке я дав тобі прочитати на днях.

— З самого початку? — жваво запитав Хвича.

— З самого початку.

— «Я зі святим духом твоїм», — пролунав у лісі дзвінкий дитячий голос.

— Так, так, — підбадьорював священик. — А тепер псалом Давида.

— «Благословен гряди в ім’я Господнє...» — як пісню, почав хлопчик.

— Не поспішай, говори чіткіше, — ласкаво повчав отець Маркоз.

— «Послання до филип’ян... Від свято... о... го апостола Павла... чи…та... ння» — проскандував Хвича.

— Так, так, — підтримував його священик.

— «Браття... зрадійте... віч... ного Господа Бога... паки... зрадій... те!»

— Це треба співати низьким голосом, — зауважив Маркоз.

— «Смирен... ня ваше нехай буде явно серед людей», — сміливо продовжував дитячий голос.

— Тут треба взяти тоном вище, — поправив старець.

— «Господь поблизу нас», — проспівали вони вдвох.

— Молодець, синку! Раз ти такий учений, прочитай мені і вірш Руставелі!

— Який саме вірш? «Маю ще неоціненні?» — з готовністю спитав Хвича.

— Все одно. Якщо хочеш, скажи «Маю ще неоціненні...»

— Гаразд.

Маю ще неоціненні, незліченні я скарби:

Бідакам їх дай, і вільні хай стають усі раби:

А сиріт щонайбідніших ти багатими зроби,

Щоб мене благословляли у молитвах щодоби.

(Переклад М. Бажана)

Захоплено прочитав хлопчик.

Отець Маркоз був у захваті.

«Як це безбожно — відірвати дитину від рідної землі і продати в Туреччину, — думав священик. — Моя нещасна батьківщина! Хіба мало, що тисячі твоїх синів полягли в боротьбі з ворогами, які оточили тебе? Невже і ті захисники твої, що залишилися живими, через наше духовне убозтво повинні стати здобиччю невірних!»

— Знай, синку, що цей вірш склав понад п’ятсот років тому наш прославлений співвітчизник, — натхненно почав Маркоз, — він залишив його нам як заповіт. Але, на сором наш, ми не тільки не слідуємо цьому завіту, але, навпаки, порушуємо його! Що сказав би наш знаменитий предок, якби він своїми очима побачив усі ті гидоти, які творять наші пани?! Ти сам ледь не став жертвою злодійства, але Бог допоміг нам вирвати тебе з пазурів гвалтівників, — із сумом завершив він і після короткої паузи продовжував: — Що ж, малюк, може, ти мені розкажеш ще один вірш?

— А