Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

На цій згадці Максим особливо розпалювався і починав поспішати, не сходячи з місця:

— Хіба це по правді? — гарячився він, наступаючи на свого побратима й свата. — Ти мені, Йване, від серця скажи! Триста років нас, українців, царі гнобили, сатрапи з нашого народу жили витягували, слова рідною мовою не дозволяли сказати — так і тепер знову тієї? Знову ми — не народ? Хто ж тоді — П'ятаков — народ? От і виходять вони однакові — що більшовики, що меншовики! Хіба не чув, куме, як їм обом, і більшовику П'ятакову, і Наумову меншовику, на тому ж мітингу сам Винниченко за це докоряв?

І Максим зовсім заганяв неповороткого свата в куток:

— Отож я й кажу! — репетував Максим. — Нам треба за українську соціал–демократію, бо раз, що вона — українська, а два, що не ділиться вона на більшовиків та меншовиків, не розколює пролетарської єдності, просто собі — соціал–демократія, і вже!

На цьому Іван таки добирав слова і починав наступати й собі. Бо заперечував і спеціальну українську соціал–демократію.

Він гукав, що й українських соціал–демократів треба до бісового батька, раз вони ще якась — третя соціал–демократія, отже, й собі ще дужче розколюють міжнародну солідарність трудящих!

Так гиркалися між собою друзі, і один другого так і не переконали: Максим дав згоду піти на робітничий з'їзд, а Іван осатанів і оголосив його зрадником пролетарської справи.

Максим ішов, пишаючись з високості, якої доскочив, але й гірко побиваючись: втрата найпершого друга від малих літ була для нього чи не найбільшою втратою за ціле життя. А тут ще й сусіди осудили й взяли на глум.

Ішов Максим вулицями міста величаво — шикуючи празниковою одежею, обмахуючись чистенькою відпрасованою хусточкою, але в грудях йому скімлило, в серці була скруха й жаль, душа завмирала від горя і туги: паршиво було Максимові на душі.

Єдиною розрадою було — почути, що ж скаже сам Винниченко, доповідач на з'їзді, головний український соціал–демократ, не більшовик і не меншовик, ще й славетний український письменник та драматург, оповідання його Максим інколи почитував, а в новій Винниченковій п'єсі «Панна Мара» йому навіть визначено в драматичному гуртку грати найбільшу роль.

Данило з Харитоном дивилися дядькові Максимові вслід спантеличено: добрати, що й до чого, вони в цю хвилину ще не могли.

Події, які ще звечора схвилювали місто, справді були неабиякі. В Петрограді проти демонстрації робітників і солдатів — мирної, але з вимогою відібрати владу в Тимчасового уряду та передати її виконавчому комітетові Рад робітничих і солдатських депутатів — Тимчасовий уряд виставив озброєних юнкерів та війська, спеціально відкликані з фронту. Вулиці столиці обагрянила кров. Більшовицьку газету «Правда» закрито. Петроградський більшовицький комітет погромлено. Доля Леніна — невідома…

І Київ заворушився з раннього ранку.

Робітники зарані поприходили на свої заводи, але робота не починалась: по заводських подвір'ях виникали стихійні мітинги. Обиватель завбачливо поховався по квартирах — замкнув двері й занависів вікна. Та вулиці міста від того не зробились пустельні. Хрещатиком прогарцювали жовті кірасири. З Куренівки на Печерськ, з Печерська на Деміївку, а з Деміївки на Шулявку проскакали кілька сотень донських козаків, спішно викликаних з місць постою по селах Київщини. Юнкери трьох військових училищ та чотирьох прапорщицьких шкіл марширували під гвинтівкою там і тут, виспівуючи «Скажи–ка, дядя, ведь недаром». Гайдамацька сотня особистої охорони генерального секретаря Петлюри, під командуванням сотника Наркиса, зайняла підступи до Центральної Ради — в кварталі між Володимирською та Фундуклеївською вулицями.

Щодо цього, то Данилові з Харитоном ясно було все. Меншовики, більшовики, єдина соціал–демократія — то нехай «політики» розбираються, але раз наших б'ють, то треба боронити, раз пролетарська солідарність, то треба держатися гурту. І те, що дядько Максим пішов, це була, безперечно, зрада і взагалі чорті–що!

Але чому з'їзд — таки з наших же, з робітників — признано не нашим, раз у Центральній Раді верховодять якісь сепаратисти, — цього Данило з Харитоном збагнути не вміли. Що ж воно, кінець кінцем, за Центральна Рада і з чим її, власне, їдять? Підпирає Тимчасовий уряд міністрів–капіталістів і вирішила підтримувати війну до перемоги? Звичайно, сука. Але ж і Рада робітничих депутатів, у якій верховодять меншовики, і Рада військових депутатів, у якій верховодять есери, — теж підпирають Тимчасовий уряд і теж за війну! Так чому ж тоді треба за перехід влади до Рад, ще й об'єднано — і робітничих, і солдатських депутатів?

А втім, Данило з Харитоном тим собі голови надміру не сушили, бо ж либонь прийшла–таки ясність над усе: в Києві, під командуванням арсенальця Галушки утворювалася Червона гвардія! Така гвардія робітничого класу, як у самому Петрограді, на шахтах Донеччини або в Катеринославі та Харкові. І почин київській Червоній гвардії закладала Спілка металістів, до якої належав і Данило вже третій місяць. І навіть доручення щодо організації Червоної гвардії Данило з Харитоном дістали від самого Андрія Іванова.

Доручення теж було неабияке! Кожному хлопцеві з дружини самооборони, перетворюваної, отже, тепер на загін Червоної гвардії, Іванов, Горбачов чи Галушка давали у руки афішку. В афішці тій був заклик до київських пролетарів — перед лицем грізних подій і супроти замаху реакції на завоювання революції — вписуватися до Червоної гвардії! Афішку кожний повинен був віднести на визначений йому завод і власноручно наліпити на видному місці.

Данилові припав чавуноливарний «Труд» —