Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Отож, спустивши з ока дядька Максима й зневажливо сплюнувши через плече — такі ж діла: революція, контрреволюція, реакція, Червона гвардія, а він, старий хрін, подався геть від своїх! — Данило з Харитоном рушили до Собачої тропи й собі.

Над урвищем вони вирівнялися з Тосею. Тося стояла, однією рукою запинаючи спідничку, яку вітер над яром так і рвав з ніг, а другою — кулачком — витирала сльози. Вона гірко схлипнула, коли Харитон, вирівнявшися з нею, циркнув крізь зуби й процідив:

— Ех, і дурний же в тебе папаша, Тосько! Та у нас, на «Марії–біс», йому б руки скрутили, в комору вкинули б, ще й у потилицю наклали… А тут!

— Не смій таке про мого батька казати! — скрикнула Тося, ображена до глибини душі. — Не смій! У, рудий та поганий! — аж притупнула вона ніжкою, цим разом забувши, що й сама — руда.

І Тося заплакала вголос.

Данило поклав їй руку на плече — так, щоб Харитонові збоку непримітно, і проказав стиха — теж щоб Харитон не почув:

— Цить, Тосю, цить! Іди, дєтка, додому. Скажеш мамі Марті і мамі моїй, що будемо пізно. Іди! Ми тата Максима спробуємо завернути. Не суши собі серце. Тобі ж… той, не можна… того…

Він скоса кинув турботливим оком на її живіт.

Тося слухняно притихла, кліпнула звірливим оком на Данила, схлипнула ще і похнюплена попленталась геть.

— Гей–мой! — гукав Харитон вже знизу із стежки. — Годі вже біля спідниці увиватися! Пішли ж! Діло не жде!

Данило наздогнав його вже аж на Собачій тропі.

Вони пішли містом — навпростець на Поділ. Вже давно, мабуть, аж від перших днів революції, не був Київ такий бурхливий, як сьогодні. На Бессарабці стояли величезні черги до пекарень по хлібний пайок. На Хрещатику гуркотіли залізні штори: крамарі, в передбаченні грізних подій, поспішали замкнути свої багатства. Перед Думою розташувався військовий оркестр і грав навпереміну «Морського короля» та «На сопках Маньчжурії» — для загального заспокоєння серць та умів. На «брехалівці» оратори різних партій закликали знову до війни до переможного кінця і лаяли німецьких шпигунів. На Олександрівському майдані шикувались юнкери, виспівуючи «Взвейтесь, соколы, орлами». На Поштовому майдані, проти пристані, серед величезного натовпу стояв матроський хор і співав: «Шалійте, шалійте, скажені кати!» В натовпі гукали: «Геть Тимчасовий уряд, вся влада — Радам!»

А чому — Радам? Сказав же Іванов: спочатку треба завоювати більшість у Радах, аж тоді нехай Ради беруть владу до своїх рук…

На заводі «Труд» з Данилом і Харитоном трапилася пригода.

Афішку, як і в Матіссона, вони замірялись ліпити просто в цеху. Та, глянувши у подвір'я, Харитон свиснув і почухав потилицю. В заводському дворі було повно солдатів. Завод виконував замовлення фронту і якраз сьогодні здавав чергове замовлення — болванки тридюймових бризантів — Військово–промисловому комітету. Солдати виносили з цеху ящики з литвом і вантажили на підводи.

Данило з Харитоном вирішили наклеїти листівку на воротах — з надвірної сторони: коли браму зачинять, робітники пошабашать і підуть до воріт, — афішка і буде якраз їм назустріч, саме проти очей.

Вони зайшли за відхилену стулку. Данило намастив клейстером, Харитон приліпив, — і вони мерщій виринули з закутня.

І тут вони побачили, що їхні маніпуляції не залишилися непоміченими. Помітив їх чоловічок у синьому фартусі і кепці, що метлявся весь час від цеху до комори по порожні ящики. Він щойно заніс два ящики в цех і вийшов якраз тієї хвилини, як Данило з Харитоном виринули з–поза стулки воріт. Білим папірцем, коли вони прихиляли стулку, мигнуло йому просто в очі.

Чоловічок звернув з своєї стежки і попростував простісінько до хлопців.

— Мабуть, меншовик! — прошипів крізь зуби Харитон. — Зараз, лярва, зчинить тарарам і нагукає на нас офіцерів…

— Тікаймо! — прошепотів і Данило.

Та тікати не було куди: все одно переймуть, та й кинутися враз бігти — означало наперед признати себе винним.

Данило з Харитоном застигли на місці — руки вони й далі тримали нахабно в кишенях, але зухвалий посвист з вуст вже не йшов.

Чоловічок швидко пройшов мимо них — тільки кліпнув оком на кожного і, зразу зайшовши за стулку, аж уп'явся очима в мокрий від клейстеру папірець.

Був він, нівроку, добре письменний: кількох секунд йому вистачило, щоб перебігти рядки, і чоловічок зразу рушив назад — своєю стежкою до комори. Кепка була йому насунута низько на очі, годі було розгледіти його зір, але, проминаючи хлопців, він кинув поспіхом і стиха:

— Хлопці! Не йдіть назад у браму — з дурної голови зайшли: у двір вільно зайти, а як виходити, офіцер за брамою перевірить у списку, чи з нашого ви заводу. Стійте тимчасом тут…

Чоловічок зник у коморі, а Данило з Харитоном перезирнулися ні в сих ні в тих.

— Може, навмисне таке сказав? — прошепотів Данило. — Щоб ми не втекли. А сам зразу гукне охоронців і нас поцупить?

— А що ти думаєш! І зовсім просто…

В цю хвилину чоловічок знову з'явився з двома порожніми ящиками. Кивнувши хлопцям кепкою — хто його зна,