Львів. Вишні. Дощі - Ганна Хома
Десь від середини побачення душу оповивала туга. Бо рано чи пізно зустріч мала скінчитись, і тоді — розлука. Чергова розлука, яку так тяжко зносив… Стрічались тоді нечасто. Ольга навчалась в університеті, мала безліч справ, клопотів. Та й він — тільки-но влаштувався на роботу, теслею в будівельну фірму. Руки мав «золоті», що завгодно міг ними зробити. Іноді доводилось працювати понаднормово. До того ж, маючи «золоті руки», поволі починаєш бути затребуваним: отримував особисті замовлення. Тож вечорами до самої ночі виготовляв різні вироби з дерева. Дуже хотів заробити на власний дім, тому нікому не відмовляв…
Настільки міцно увійшла в його свідомість, що вже після другого побачення почала навідуватись і в сни. То були чуттєві, красиві сновидіння. У них обіймала, цілувала, пестила. Кохалися — так ніжно й жагуче водночас. Прокидався посеред ночі й шалено жадав, щоби була поруч. Не спав до ранку. Мордувався. Відчував, що то якась несамовита залежність, хвороблива одержимість. Бо кохання — справжнє — хіба не має дарувати душі спокій і замирення? Тепло і радість? Хіба не повинно тішити й окриляти, навіть у розлуці? Натомість відчував шалений розпач, коли не був поряд з нею. Ба навіть будучи поруч…
Перші тривожні дзвіночки з’явились уже за кілька років після шлюбу. Не хотів чути, сприймати. Та нещадно продовжували дзеленчати, попри неприйняття й небажання те визнавати. Спершу прохолода, байдужість, які не надто й приховувала, переростали у відверту неприязнь. Опинились мовби у двох різних світах, що рідко перетинаються поміж собою всупереч бажанню його світу доторкатися, бути у її світі, мати один світ на двох… Відчував, що її втримує поряд із ним лише їхній дім. Не він. Проте коли заводив про те розмову — дратувалась. «То все твоя ревність!» — відмахувалась. Уже не запевняла, що він — єдиний і найпотрібніший, — втомилась, мабуть. Зрештою, він таки її втомив, бо ревнощі, підозріливість і справді випалюють, не додають міцності почуттям, — виправдовував кохану, як міг. Намагався вгамувати свої сумніви, силкувався заспокоїтись. Не діймати зайвими словами. Не помічати очевидного. Зради.
Відтак життя разом перетворилось на існування. Вимушене існування двох різних світів, двох різних планет, що змушені обертатись довкола одного сонця — їхнього дому. А одного дня вона таки пішла. Не витримала. Покинула його. Їхній дім. Не лишила навіть записки з поясненням. Та й яке може бути пояснення. Що тут пояснювати, все й так зрозуміло…
То була весна. Все довкола пашіло й квітнуло. А його нутро розривалось від розпачу. Як? Як могла лишити його? Невже нічого не означають ті майже двадцять років, що прожили у шлюбі? Хоч сім’я їхня була… мовби трішки й неповноцінною без дітей — Ольга не могла народжувати, — але хіба вони не були щасливими? Звісно, всякого було, але… він так любить її! Вона — його життя! Що він без неї… А вона? Хіба не любила його? Невже не потрібен їй? Невже… Ой, певно, що ні, — продиралось зі свідомості…
Однак уперто продовжував чекати. Сподіватись, що повернеться. Щовечора йшов додому з шаленим трепетом. Відчиняв вхідні двері, заходив усередину й шукав слідів її присутності. Принюхувався: чи не чути в повітрі її парфумів? Чи не чути її запаху? Ні. Не чути…
Діставав із шафки пляшку коньяку, яка завжди була в запасі: знав, що на нього чекатиме черговий самотній вечір, який проведе, пізнаючи всі глибини самотності й розпачу.
Відтак ішов у їхній сад. Сідав попід вишнею — їхньою морелею, — спирався об напівусохлий стовбур. Сльози котились мимоволі. Згадував її й упивався болісними спогадами.
Саме в той — важкий і шалено болісний час — на життєвому шляху трапилась Світлана. То була направду світла жінка. Здавалось, таких янголів уже не існує нині. Принаймні досі таких не зустрічав. Від неї йшло Світло. Поруч з нею було тепло і спокійно. Просто — добре. Її лагідність, ніжність і невимовна терпеливість зворушували.
Спершу вхопився душею за те нове знайомство. В грудях мовби щось зворушилось. Розправив плечі. Почав вільно дихати. У якийсь момент навіть здалось, що оживає. Що ще здатний на почуття. Нові почуття до іншої жінки.
Вікна її квартири виходили на Площу Ринок. Коли зрідка зазирав до неї — спершу неодмінно мусили випити кави. То був цілий ритуал. Усе йшло своєю чергою. Світлана готувала каву, а він чекав у вітальні. Сидів у плетеному кріслі, застеленому м’яким шерстяним пледом, і слухав шум міста, що долинав з прочиненої кватирки. Любив іноді зі своєї тихої, малолюдної околиці втрапити у саме серце Львова. Та найперше — аби побачити Світлану…
Граційно заходила з маленькою срібною тацею і вручала її йому. Вправними рухами застеляла столик мереживною скатертиною. Брала з полиці громіздкий старезний — теж срібний — підсвічник зі свічкою. Ставила по центру столика й запалювала. Затим брала з його рук тацю і старанно розставляла кавник, цукорницю, глиняні філіжанки й мініатюрні срібні ложечки — усе бабусин спадок. Клала серветки, вмикала музику й сідала навпроти нього. Розливала з кавника запашний напій, насипала цукор. І починалось неспішне і приємне кавування. Смакували гіркувато-солодким тягучим напоєм (як їй вдавалось так його приготувати, не розповідала: рецепт — теж бабусин спадок, тож тримала в секреті) і розмовляли. Сяйво запаленої свічки мовби зливалося з її сяйвом; мимоволі очищувало, стираючи зі свідомості — принаймні на той момент — усі непотрібні хвилювання, тривогу. А з прочиненої кватирки неодмінно долинав шум міста, котрий був основною музикою тут, у самому його серці.
В її оселі завжди панував затишок; приємно пахнуло свіжою випічкою і доброю кавою. Любила почастувати його чимсь смачненьким, оточити турботою. Обіймати. Дарувала усмішки і гарний настрій…
Поряд зі Світланою тішився. Подобалося просто бути поруч. Милуватись нею. Ніжитись у променях її світла. Вона не мала тієї крикливої, шаленої вроди, як Ольга. Але була чарівною, милою. До того ж, полонила своїм ставленням. Щирим і відвертим. Незмірно відданим. Терплячим. Закохалась у нього відразу ж. Її обійми зігрівали. Цілунки захоплювали. Миті, що були поміж ними, були особливими. Невимовно гарними!
Не міг і не хотів порівнювати її з Ольгою, проте мимоволі те робив.
