Львів. Вишні. Дощі - Ганна Хома

— Заразна?

— Що?

— Хвороба заразна?

— Та ні, але…

— Ну то не парся, трохи більше попрацюєш, заробиш, полікуєш свою Лесюню…

— Зловтішаєшся?

— Ні, просто втомилася. І не телефонуй мені більше. Ніколи.

Вона знала, що з часом у пам’яті залишається тільки хороше, а хорошого у них теж було багато, і вона може не втриматися, може захотіти все повернути, бо справжнє кохання, як там писала у своєму повідомленні ота інша, не так просто вичавити з серця.

Але тій іншій він був потрібен більше.

Тільки немовлятко гарне вийшло з їхнього кохання, за це вона була йому вдячна.

Як тобі там живеться з ним, Лесюню? Ти дозволяєш йому так себе називати? Ти щаслива?

Леся підійшла до вікна, мерзлякувато зіщулившись. Наді Львовом збиралися хмари. Знову буде дощ…

Світлана Горбань

Чужа таємниця

Я сиділа спиною до цієї красивої пари. Мій улюблений столик біля вікна ніхто не зайняв, хоча з нього відкривався чудовий краєвид. А ці сіли поруч, одне навпроти одного: красива худорлява жінка років тридцяти і чоловік невизначеного віку, якому могло бути і за тридцять, і за сорок, а може, і ще більше, але здоровий спосіб життя, достаток і відсутність шкідливих звичок згладжували на ньому плин часу.

Я слухала. Погана звичка підслуховувати чужі розмови вкоренилася ще з дитинства, бо в моїй родині вирували іспанські пристрасті з інтригами й таємницями мадридського двору. Всі казали натяками, надавали незначним словам і подіям глибинного сенсу, підозрювали одне одного у прихованих вчинках та намірах — і все це під завісою родинного затишку й тепла. Тому, коли батьки, або бабуся з матір’ю, чи моя молода незаміжня тітка починали говорити пошепки, я оберталася на слух, боячись проґавити бодай одне слово, що б у цю мить не робила. Я могла мити посуд, дзвінко складаючи блискучі тарілки у шафку, грати на піаніно хоч форте, хоч фортисимо, читати книгу з захопленим обличчям. Наче вона така цікава, така гостросюжетна… Я не втрачала жодного звуку з цього шепотіння. Непотрібне знання робило мене мудрою й сумною, радощів не додавало, але ставало наркотиком, без якого я вже не могла існувати, тягаючи вантаж розчарувань, розбитих надій, зрадженого кохання близьких і коханих людей. Іноді почуті слова були мені незрозумілими, вчинки — також, але я не могла про це ні в кого запитати, і таким чином воно ставало і моєю таємницею, частиною мого життя.

Саме через це підслуховування я несла з дитинства важку валізу сумних вражень і недовіри до оточуючих, навіть добре знайомих людей. Навчилася звертати увагу на найдрібніші деталі, не на значення слів, а на приховану інтонацію, дивитися на вираз обличчя й розуміти, що це лише зручна ввічлива машкара. Ця мудрість не робила мене щасливою, але дозволяла уникати помилок. Я бачу людей наскрізь, тому маю обмаль друзів і найкраще розуміюся чомусь із чоловіками.

На щастя, я позбулася давнього комплексу, яким мене було обдаровано, через інцидент з моєю юною тіткою. Бідолаха зробила прикру помилку через зраду коханого, у бабусиних устах це звучало трагічно й незрозуміло: «Такого хлопчика викинула». Більше тижня я її не бачила, нарешті вона повернулася, схудла, з величезними очима, обведеними чорною фарбою особистого горя. Тепер вона не жартувала, не грала годинами на піаніно, не брала слухавку, а сиділа годинами у фотелі та дивилася на шпилі собору, що виглядали з-за сусідської кам’яниці.

Мамуся з бабцею, як могли, підтримували і втішали її: «Могло бути набагато гірше…» — шепотіли вони їй на вухо, а та непомітно струшувала сльозинки й вичавлювала подобу усмішки. Моє серце калатало через її біль, але я не сміла так само співчувати — «я ні про що не здогадувалася».

Отже, очікуючи замовлення, я обернулася на слух.

Говорила жінка, дуже спокійно та розважно, іноді ненадовго перериваючись, роблячи ковток кави або відкушуючи від тістечка. Вона мала дивовижно мелодійний голос, такий самий, як моя вчителька у початкових класах. Він обгортає тебе ніжним сопрано, ніколи не буває занадто голосним і має дуже красивий тембр. Ми обожнювали цю «другу мати» за справедливість, розумне вирішування всіх наших малечих проблем, але для мене найголовнішим був її голос, що переповнював музикою весь клас, і ми сиділи, як зачаровані.

Чим далі я прислухалася, тим більше ніяковіла: руйнувалася ціла епоха в житті цих людей, а збоку здавалося, що парочка люб’язно спілкується за сніданком.

Жінка заспокоювала свого приятеля:

— Я завжди тобі говорила, будь-яке твоє рішення буде правильним і я прийму його із вдячністю. Мені немає й ніколи не буде за що тобі дорікати. Ти вже для мене стільки зробив, я назавжди залишуся твоєю боржницею… — вона, не поспішаючи, зробила ковток кави, і я навіть відчула її смак та з нетерпінням повернула голову в бік офіціанта, нерозторопного юнака, який не поспішав з моїм замовленням.

— Якби ж не ти, не наші стосунки…

Знову зависла пауза, немов у театрі, коли актори дивляться один на одного або в темряву залу, намагаючись передати очима почуття, підвладні лише музиці, а не смертній людині.

— Я так боюся завдати тобі болю, отже, ці останні місяці були найщасливішими у моєму житті, навіть медовий місяць із чоловіком не залишив жодного світлого спогаду…

— Чому ти не хочеш відкрито визнати, що ми розлучаємось? Що ти вирішила все за нас, сама, не порадившись зі мною? — Чоловічий голос переповнювало приховане роздратування, він ледь його стримував, ще трохи — і лавина пекучої образи вирветься лавою з жерла вулкана й затопить не лише його співрозмовницю, а й мене, ледачого офіціанта, проллється вулицями Львова нестримною вогняною рікою. Така пристрасть кипіла в цьому мужчині.

— Я ніколи не влаштовувала тобі сцен, ніколи нічого не просила і не вимагала. Я дала тобі час самому обрати, що для тебе важливо… У будь-якому разі… Я зараз на тебе дивлюсь і відчуваю лише ніжність. Нічого, крім ніжності…

— Тобі легше! Я дратуюсь і краюсь, що не можу всидіти на двох стільцях одразу, отаким я виявився ненажерою й боягузом. Я не готовий до рішучих дій, давай ще трохи почекаємо, — в його голосі з’явилися благальні нотки, роздратування приховалося за добрим вихованням і забороненим коханням, бо коханка була вільною жінкою, а не його затурканою дружиною. Козирна карта була у неї в руках, її чудовий голос заспівав далі колискову його дратуванню, гра словами продовжувалася:

— Любий, ти вже відіграв головну роль в останньому акті мого сімейного життя: без тебе я нізащо не наважилася б покласти край тому