Львів. Вишні. Дощі - Ганна Хома

Дощ перейшов у зливу. Товстулі радісно щебетали та їли тістечка, а я пила охололу каву.

Алла Рогашко

Сльози морелі

…встояти на краю за яким — вільне падіння

переступити край за яким — тиша і спокій…

Юрко Іздрик

…Мусить втрапити туди. Чого би йому те не вартувало, мусить! Поволі йде, себто, тихцем крадеться, мовби якийсь чужинець… Довкола темно і майже нічого не видно. У повітрі відчувається затхлість. Запах пустки. Його ні з чим не сплутаєш, він особливий. Суміш забутості, застояності, спертості. Простягнутими поперед себе руками обережно розводить напівусохле гілля, аби не подряпати лице, та однаково роздряпує. Ноги безперестанку заплутуються в щільному чагарнику, під підошвами щось тріщить, певно, обламані сухі гілляки. Крізь усе це повинен пройти, аби дістатись усередину. В дім. Його дім. Та все ніяк не може дійти. Направду коротку відстань від хвіртки й до вхідних дверей будинку долає, здається, безкінечно. Наче щось не пускає його туди, втримуючи тут, змушуючи плутатись у цьому химерному відрізку простору і часу. Дуже гостро відчуває свою незграбність, недоладність, тож іде поволі, однак не спиняючись ні на мить. Минає безмір часу, коли нарешті бачить двері. Підіймається східцями, наближається, простягає руку до дверної ручки, аби схопитись за неї, відчинити й увійти в дім. Його дім. Та ручки не торкається. Бо саме в момент простягання руки й шаленого бажання вхопитися за неї зазвичай прокидається. Кожного разу в один і той самий момент. Прокинувшись, щораз відчуває, як по спині стікає холодний піт, серце гучно гупає в грудях, руки тремтять. Ще жодного разу не вдавалось ухопитись за дверну ручку. Жодного.

Був ще один сон про дім. Інакший. Світлий і радісний. Він бачив Його дім здалеку. Дім був гарний, іще зовсім новий. Вилискував свіжофарбованими віконницями, світився білосніжними фіранками у вікнах, вабив зеленню дерев і розкішшю квіткової краси довкіл. А він стояв віддалік і просто дивився на нього. Милувався. Тішився. Знав, що в домі на нього чекають затишок, замирення і любов. Дуже хотів наблизитись до нього й увійти всередину. Однак, коли ступав крок уперед, усе обривалось і він прокидався. Ще ні разу не вдавалося ступити більше одного кроку.

Сни про дім чергувалися між собою. Моторошний, сірий і невиразний змінювався просвітленим, яскравим та красивим. І цей контраст, це шарпання з жаских відчуттів у прекрасні потрясали найбільше. Після обох в душі наростала тривога. Від усвідомлення, що дім давно втратив. Та й чи панували в ньому затишок, замирення і любов, чи був направду його домом — теж питання. Однаково все вже в минулому… Ту сторінку життя нарешті перегорнув. Лишились тільки сни, що нещадно вдирались у свідомість, чи то пак продиралися з підсвідомості й зачіпали загоєні в душі рани.

Коли дім відібрали, іноді до нього приходив. Аби просто побути поряд. Переконувався, що там нікого немає, прокрадався тихцем у двір, мовби якийсь чужинець. Обходив кілька разів, притуляючись до стін і вдихаючи запах. Підіймався східцями до вхідних дверей, простягав руку до дверної ручки, торкався її. Проте відчинити двері й увійти в дім не міг. Це вже вважалось би злочином. Хоча й так був злочинцем, проникаючи на чужу територію… Відтак ішов у невеличкий сад на задньому дворі, сідав коло морелі, спирався об її напівусохлий стовбур, заплющував очі й просто був там. Сльози скочувались лицем, а в грудях розривалось від безпорадності.

Поволі вставав, обіймав пошерхлий стовбур і бачив на ньому сльози. Сльози морелі. Це було так дивно: як може старе напівусохле дерево плакати? Може, то очі застилаються слізьми й так ввижається? Але торкався стовбура і таки відчував на пальцях вологу. Сльози морелі були прозорими, бурштинового відтінку. Мовби теж плакала, разом із ним. За своїм минулим, коли була юною й тішила красою весняного квітіння, дарувала розкішні темно-бордові, майже чорні соковиті плоди влітку чи ж пестила око золотим вбранням восени. Однаково була улюбленицею господарів, у будь-яку пору року. Її любили. Тішились так само, як і дому. Бо з’явились одночасно: коли залили фундамент, того ж дня посадили її — маленьку і тендітну. Побоювались, аби прийнялась, вистояла на вітрах заміського пустирища. Тоді та місцина на околиці Львова ще такою була — порожньою і незатишною, обвіяною вітрами. Вже потім, за кілька літ відбудували вулиці, що чимдалі розросталися затишними обійстями з розкішними садками, в оточенні живоплотів…

Бачив те, що було колись. Був тоді молодий, усе ще було попереду. О, прекрасний час, прекрасні миті! Саме поселилися з дружиною в цей дім. Чудовий дім — втілення їхніх мрій! А як зводили його? З якою насолодою облаштовували? Як починали нове життя… Омріяне. Вистраждане. Таке жадане.

Важко було в ті складні часи, але водночас — добре! Тішився новому життю, власному дому. Був щасливий. Разом з нею.

Щораз заплющував очі й пригадував усе від самого початку. Коли підхопив її на руки й, переступивши поріг, заніс у їхній дім. Вона обійняла його шию руками, закинула голову й дзвінко розсміялася. Він теж усміхався з радощів. Їхній сміх ущент заповнив нову оселю.

Сміх… Сльози… Зі сміху й радості почалося життя в цьому домі. Слізьми й розпачем закінчилось. Така вузька й тонка межа між абсолютно різними емоціями… Коли перетнув її? Й не зогледівся…

Любив її сміх. Любив її… Любив так сильно, наскільки лише здатний любити чоловік жінку. Ба навіть більше. Боготворив. Готовий був цілувати землю, по якій ходила вона. Божеволів, коли не була поруч. Ще від найпершої зустрічі жадав її усім своїм єством.

Ольга була шалено вродлива. І та врода була якоюсь… мовби фатальною. Очей від неї не міг відвести не лише він, а й усі чоловіки, котрі траплялись на їхньому шляху. Часом те доводило його до сказу, проте втішала, мовляв, окрім нього їй ніхто не потрібен. Випромінювала неймовірно-відверту пристрасть, сексуальність, яскравість. Тим, мабуть, і притягувала. Вабила. Полонила.

Згадував їхні перші побачення. Навіть не так… Диво отих найперших митей перед самими зустрічами. Коли все-все ще попереду. Коли йдеш, мчиш окрилений їй назустріч і вже бачиш її… Здалеку любуєшся вродою, волоссям, що розвівається за вітром, легкою ходою, порухами рук, промовистим поглядом… А оті кроки назустріч одне одному! Крок, ще крок і ще… Ось уже майже-майже поруч… Ще не поруч, але вже ось-ось… Ще зовсім трішки… За крок до зустрічі. За мить до зустрічі. За мить до близькості. За мить до неї… А