Львів. Вишні. Дощі - Ганна Хома
Нарешті мені принесли мою каву і салат з морепродуктів. Тістечка мені тимчасово протипоказані, за зиму я непомітним чином накопичила кілька зайвих кілограмів, надворі все теплішає, а декілька улюблених суконь стали трохи, зовсім трішечки, затісними. Весною кожна жінка хоче почуватися красунею, і я не є винятком.
— Я ще нічого не вирішив, а ти наче прощаєшся? — Чоловічий голос знову ледь приховує дратування, але його накриває хвиля співучої скрипки, її тональність зовсім не відповідає змісту:
— Так. Мені запропонували кращу посаду в новому філіалі. Відмовитися неможливо, буде службова квартира. Одразу вирішаться декілька проблем, не можу ж я постійно жити за твій рахунок. Найбільша прикрість — треба покинути Львів…
— Мене ти в рахунок не береш! Моя думка вже нічого не вартує! Ти скористалася моїм добрим ставленням, а тепер я тобі не потрібен!
— Заради Бога, я тебе прошу, не кажи так, ти зараз усе зіпсуєш!
Запала тиша, а я повільно їла салат і терпляче чекала на подальшу розмову. Весняні теплі промені дісталися вікна, радісно задзеленчав трамвай, по новій кольоровій бруківці йшла групка туристів, обвішана фотоапаратами і з літніми капелюшками на головах. Скоріше б літо, відпустка, море!
— Завтра я мушу їхати.
— Це наш останній день? А ти не могла попередити трохи раніше?
— Я намагалася весь минулий тиждень! — почала виправдовуватися жінка. — Але ти не брав слухавку, а твоя секретарка давала пораду зателефонувати пізніше. Зрозуміла, що ти уникаєш мене… Ні, ні, я не дорікаю. Я вже сказала, що вдячна тобі за все… Після тої нещасної зустрічі у ляльковому театрі… Пам’ятаєш, як мій дурненький синочок підбіг до тебе, радісний, відкритий, а ти був не сам, ти тримав за руки своїх синів, а поруч стояла твоя власна жінка. Вона дивилася на мене сумним, але впевненим поглядом. І саме в той момент я зрозуміла, що прийшов кінець нашим стосункам. Ти сухо привітався зі мною, скривив усмішку в бік мого сина і пішов повз нас зі своєю родиною. Я зрозуміла, що родина для тебе багато важить, інакше б ти хоча б познайомив мене з дружиною, і це було би природно, у тебе ж чимало знайомих у Львові. Ти міг би хоча б погладити по голівці мою дитину, ти сам привчив його до своєї уваги, цукерок, іграшок. Радість мого хлопчика розбилася о твою байдужість. Ти поводився, як зрадливий чоловік, що намагається приховати від дружини свій гріх, у планах якого нема розлучення. Саме тоді я вперше почулася приниженою через наші стосунки і зайвою у твоєму житті.
Знову запала тиша.
— Ти маєш рацію, у всьому винен тільки я. Занадто довго вагався. Я був нерішучим, і це покарання. Треба було одразу подати на розлучення, але ж жінка не давала жодного приводу, ми майже не сварилися. Дітям дуже непросто було б пояснити… А тепер — наш останній день.
— Останній день був у Помпеї, коли вибухнув вулкан. Хіба я кидаю тебе? Жити у різних містах — хіба це означає розлучитися? І так буде краще. Краще не залишатися в місті, де мій чоловік ще не сприйняв розлучення, телефонує, погрожує забрати сина. Ця людина здатна на будь-яку прикрість, я не почуваюся захищеною навіть поруч з тобою. Не ображайся, але це ж так… Я ще не позбавилася жаху перед ним. А якщо він дізнається про тебе, стане ще гірше. Я не змогла відмовитися від такої звабливої пропозиції, хоча і лячно так кардинально змінювати своє життя…
— І далеко ти їдеш? — в голосі чоловіка почулася насмішка, вдало прихована.
— Я ж казала, що недалеко, до Кракова. Єдина прикрість — малого мушу залишити тимчасово у матусі, не маю ще дозволу від його батька на виїзд. Уперше з ним розлучуюся, навіть від самої думки боляче стає на душі. Але шеф обіцяє допомогти з документами, він має якісь важелі впливу на мого колишнього.
Знову зависло мовчання. Пара піднялася від столика, я почула кроки: легкі, вони дзвінко цокали по кахельній підлозі, й поруч — повільні й м’які. Вони призупинилися в проході, чоловік обняв жінку й завмер на якусь мить. А вона повернула до нього обличчя, і пристрасний поцілунок з’єднав їхні вуста. Останнє, що я ще почула:
— Зараз заїду на роботу, а потім одразу повернуся до тебе. Треба все ретельно обговорити, не будемо поспішати. Ще невідомо, що то за робота.
Обнімаючись, вони зупинилися на ґанку і завмерли, поїдаючи очима одне одного. Важкі краплі зненацька почали розбиватися об тротуарну плитку. Хвилину тому ще світило сонце! По світлому тонкому обличчю жінки струмочками побігли сльози, і вона, ніжно відштовхнувши чоловіка, вибігла під дощ у бік червоного автомобіля.
Її машина зникла на шаленій швидкості, наче ця нещасна красуня тікала від поліції або сама від себе.
Чоловік затримався на ґанку, у дорогому вишуканому костюмі, з коротко підстриженим волоссям, самовпевнений і доглянутий. Такі чоловіки щотижня роблять манікюр у салонах краси. Він не квапився, дістав цигарку, запалив, довго дивився у бік зниклого автомобіля. Потім рішуче кинув цигарку до урни, зробив жест, закликаючи когось до себе. З машини жваво вискочив чоловік з парасолькою в руках, розкрив її над головою свого пана, і вони попрямували до автомобіля. Усадивши свого пана і закривши парасольку, водій побіг до дверцят. Цей блудливий і розпещений пан щось наказав водієві, і машина повільно поїхала у протилежний бік.
Дощ не вщухав. Я почула веселі голоси — за звільнений столик сіли дві огрядні пані бальзаківського віку. На сірому тлі віконного скла віддзеркалювалися контури їхніх повненьких щічок, два величезні тістечка «П’яна вишня» поруч із паруючими філіжанками кави.
«Навіть не думай», — суворо наказала я собі. Однак усе моє єство заспівало жебрацької пісеньки: «Хочу одне маленьке тістечко. Я з’їм тільки половинку! Малесенький шматочок, аби відчути смак — неперевершений смак вершків і вишень. А якщо я з’їм лише вишні з поверхні? Хоча б одну вишню?» — «Скоро літо, — заспокоїла я себе, — вишень буде повно, це погана звичка заїдати
