Львів. Вишні. Дощі - Ганна Хома
Дощ уже не падав, хвала Богу. Задер голову — сірість поволі стікала з неба. Довкола розвиднювалось. Світлішало. З насолодою вдихнув повітря. Чомусь видалось таким солодким! Аж спинився. Знов принюхався. Невже не відчував раніше? Як гарно пахне повітря!
Поволі пішов вуличкою, засунувши руки в кишені джинсів, і відчував якусь дивну полегкість. Не розумів, що з ним таке, але мав переконливе відчуття, мовби отямився з якогось довгого-довгого сну. Йшов та з цікавістю роздивлявся довкіл. Погляд жадібно обмацував фасади будинків, розкішну архітектуру, ліхтарі; чисту після дощу бруківку, зелень дерев, квіти… Вражали кольори! Шалене розмаїття кольорів! А люди? Їхні постаті, хода, жести. Обличчя — такі різні, такі гарні!
І так захопливо було, так хороше! Мовби й не ходив тут раніше, не бачив усього того, на що дивились тепер його очі. Мовби не чув дотепер того, що вловлював слух зараз — людського гомону, шуму проїжджаючого повз трамвая; десь неподалік хтось музикував на скрипці; дівочий голос позаду наспівував стиха, намагаючись втрапити в тональність скрипкової мелодії. Хоч переважно й не втрапляв, але як зворушливо то виглядало! Дивовижа!
Звісно, він і раніше любив слухати музику міста, будучи тут, у самому його серці, але якось неуважно, розгублено… Нині ж відчуття були настільки концентрованими, загостреними, що навіть трішки лякався. Від усвідомлення того, що він — сорокачотирирічний чоловік! — лише тепер почав направду бачити, чути, відчувати. Де був дотепер? Раптом збагнув, що дотепер і не жив — існував! Лише короткі миті, коли вдихав на повні груди життя, — було, було таке… дивом вдавалось вихоплювати з життєвого потоку щось дійсно справжнє… і відчував же, відчував, але відмахувався від того, не сприймав, боявся… — лиш вони мали сенс! Бо були справжніми. Тоді направду був собою, вільно дихав, відчував, що саме це і є життя.
Як міг допустити таку марноту, існувати в такій омані? Як міг бути настільки незрячим, глухим? Не бачити істинного, не чути реального, не розпізнавати справжнього, не відчувати найважливішого?! Як?!!
Добре, що прозрів. Став чути. Відчувати. Жити!
Щось підказувало йому — якесь шосте чуття, — що до цього прозріння причетне те, що тепер коїлося з ним у кімнаті. Невже його порятувала мореля? Її погляд, що сягнув, доторкнувся єства… либонь, зачепив у ньому щось, зворушив… оту справжність, котра була притлумлена… Ким? Та ним самим! І сльози. Сльози морелі… Може, вони зцілили? Очистили? Недарма ж кажуть, що сльози очищають душу… Погляд — зворушив, сльози — очистили. Так…
А може, те, що там відбувалось, — просто якась химерна фантазія, ілюзія? Так, він витесав лице жінки — хтозна, чи то лице Ольги, чи може, Світлани, чи взагалі якоїсь незнайомої йому жінки, не в тому суть… Може, мореля втілилась сама у себе, набравши жіночої подоби? А вже те, що було по тому, просто примарилось? Бо перевтомився, а може, взагалі приліг і задрімав? Хтозна. І ніхто йому того не скаже, не пояснить. Бо свідків тому дійству не було.
Власне, то все — неважливі деталі. Головне те, що таки прозрів! Зцілився! Відчув неймовірну полегкість! Зболіле єство звільняється від непотрібного і болісного вантажу минулого. Відпускає його. Фізично те відчуває. Оте звільнення… Як прибувають сили. Сміливість. Прагнення… Яке то гарне відчуття — прагнення! Жага до життя. Наповненість. Готовність до руху вперед. Власне, рух. Дія!
Тим часом звернув за ріг, і раптом на лице впали сонячні промені. Від несподіванки аж спинився на мить, примружився; відтак упевнено рушив далі. То були останні на сьогодні промені призахідного сонця. М’які, лагідні, теплі. Приємно пестили лице, усе тіло. Виразно відчув, як у грудях потепліло. Знайомим теплом, щемливим, серцю милим… Тепло те солодко розтікалось усім тілом, ніжними хвильками рухаючись зверху донизу й знову — знизу вверх. Усміхнувся, пригадавши дещо. Дещо важливе… Несказане. Невиражене. Невіддане.
Ураз виявив, що ноги принесли його до Площі Ринок. Самі, мимоволі… Знов зупинився. Дослухався до музики міста. Його міста. Відчув потужну свіжу хвилю внутрішньої енергії, неймовірний приплив сил. Водночас — полегкість. Замирення. Спокій. Єство упевнено продовжувало зцілюватися.
Розправив плечі. Набрав повні груди повітря. Солодкого повітря. Знову вдоволено всміхнувся.
Негайно, просто зараз почне діяти! Рухатись уперед. Скаже все, що так давно хотів! Віддасть нарешті те, що накопичилось у ньому за… всі ці роки…
Годі зволікати. Треба починати жити.
Просто — ЖИТИ!
Любов Долик
Морелька
Як довго нема дощу… То так дивно для Львова, дощ тут — одна з місцевих особливостей. Дощі-батяри і дощики-мигички, дощенятка-забавляники та бешкетники-дощиська, благодатні диво-зливи і навіть страшні смерчі — всі вони обрали собі Львів для замешкання. Тут вони і походжають, і стрибають, і тарабанять, та ще й вихльостують. Усі місцини Львова їм до вподоби: і вузькі вулички старовинного Ринку, і просторі проспекти нових забудов, і таємні стежки Личаківського цвинтаря, і крутосхили гори Лева, і затишні ліси Кайзервальду, і цілющі пагорби парку Знесіння. Львівські дощі — то такі невтомні шукачі пригод, то такі допитливі дослідники, то такі мудрі екскурсоводи! Підіть колись за ними услід! Послухайте їх! Голосно і радісно розказують втомленій бруківці підслухані у небі думки, а ще — переповідають побачені на землі історії. Виспівують у ринвах про неймовірне кохання, захлинаються від обурення, оповідаючи про зраду та підлість. Тихо погладжують мури старих соборів, завмираючи від захоплення, — бо в цих стінах живе високий дух. А від дотику до храмових стін мелодії дощових пісень стають величними і повільними, наче звуки церковного органа…
Отакі дощі живуть у Львові. Але нині їх нема, жодного з них. Порозбігалися, як неслухняні діти, далекими краями. Нині у Львові — несамовита спека. Уже впродовж двох тижнів сонце шкварить, в’ялить, висмажує і припікає всенький світ, усе, що трапляється йому в палючі обійми променів. Спека. Задуха. Го`ряч. Шпилі старовинного костелу святої Ельжбети тримають розжарене кружало неба, аж пече їм у пальці…
Улянка вранці біжить на роботу із вдячною думкою — там врятує кондиціонер! Буде хоч трішечки
