Львів. Вишні. Дощі - Ганна Хома
Літо видалось дощовим. Спека час від часу змінювалась на кількаденну дощову прохолоду. Того дня теж падав дощ; сонця не було видно за брудними клаптями хмар. Уже звично блукаючи вуличками, раптом помітив Світлану. Йшла поволі, ховаючись під парасолею. Задумлива. Сумна. Дивно, але смуток її прикрашав. Була зворушливо красивою. Її світло за смутком не зникало. Продовжувала випромінювати його, як і тепло. Стояв мов укопаний на іншому боці вулиці й незмигно дивився на неї. Несподівано відчув, як у грудях розлилось тепло, мовби її світло долинуло до нього й зігріло.
Хотів підійти, зачепити, озватись, але… Не наважився. Знову страх? А раптом не захоче говорити з ним, бачити його? А може, взагалі вдасть, що не знає, хто він? Однак у глибині душі був упевнений, що кохає його і не зможе відштовхнути, що не здатна на жорстокість, хоч образив її, не впустивши в дім, ігноруючи, вдаючи, ніби не потрібна йому. А чи потрібна?..
Світлана тим часом продовжувала йти, віддаляючись і забираючи із собою світло. Ось-ось уже мала зникнути за рогом. Проводжав поглядом і… хотів кинутись за нею, бо зненацька відчув, що потрібна йому, що хоче бути поруч. Доторкнутись. Обійняти. Благати пробачення… Та вперто продовжував стояти. Ненавидів себе в ті хвилини.
А коли щезнула за рогом — раптом відчув полегшення. Добре, що не пішов за нею. Це правильно. Нічого б у них не вийшло. Він не вартий її почуттів. Не вартий її, бо хворий. Усе ще хворий Ольгою. І це, скоріш за все, назавжди. Клята жінка!!! Раптом, стоячи посеред вулиці, під парасолею, слухаючи монотонне крапання дощу, відчув, що хоче одужати. Хоче прийняти ліків від хвороби під назвою Ольга. Як те зробити, поки не тямив, але чітко і виразно те відчув. То було хвилинне, майже миттєве відчуття прозріння, що минулось так само швидко, як і з’явилось. Зітхнув. Так-так… Що він собі думає? Такі хвороби, що мають запущену хронічну форму, є направду невиліковними. Тож ніякі ліки тут не допоможуть…
Розвернувся й поволі поплентався далі. Дощ крапотів уже дрібніший, та парасолі ще не згортав. Раптом у напівтемній арці одного з будинків помітив бабцю, в ногах якої стояв слоїк з темно-бордовими, майже чорними плодами. Морелі… Упізнав їх! Сприйняв то як знак. Підтвердження його слушності. Миттю придбав їх і приречено почвалав додому. Себто, не додому, звісно ж. Дому ж уже не має… У кімнатку, яка нині є його тимчасовим притулком. Тимчасовим?.. І про те не думав. Взагалі не думав про майбутнє. Не бачив його, не відчував. Боявся. Знав лише, що сенсу ні в чому вже немає. Сенс був колись. А тепер… Хіба те, що живий, ще поки дихає і відчуває біль. Усе інше… та, байдуже!
Їв ті морелі з якоюсь химерною жадобою, мовби від того залежало щось надважливе. Мовби повернеться до нього Ольга, коли негайно з’їсть ці кляті вишні просто тут, посеред вулиці. Йшов, тримаючи під пахвою згорнену парасолю, дощ стікав лицем, змішуючись зі слізьми, які теж стікали щоками. Добре, що дощ; ніхто не взнає, що разом з дощем течуть сльози… Їв соковиті, кислувато-солодкі плоди. Й раптом стало однаково, що подумають ті, що позиркували на нього — хто з подивом, хто з жалістю і співчуттям, хтось не приховував глузливих посмішок. Так-так… виглядав направду химерно, йдучи без парасолі й на ходу поїдаючи вишні з торбини. Негоже, як для дорослого чоловіка, що розміняв п’ятий десяток. Мав би бути виваженим, серйозним, упевненим у собі, в майбутньому, міцно стояти на ногах у теперішньому, відкинувши непотрібне минуле. Що ж він? Роботу лишив. Дім утратив. Сім’ю втратив. Кохану дружину теж… втратив… При згадці про Ольгу всередині знову щось здригнулось тим, уже знайомим клацанням-прозрінням. Хороший знак, направду хороший, але… Знову відмахнувся від того. Зітхнув. Доїв вишні, торбину з кісточками запхав у кишеню й обтер мокре лице. Відчув, що майже наскрізь змокнув і навіть змерзнув, — пришвидшив ходу й пішов далі.
А якось ноги знов понесли його до колись їхнього дому… То був серпневий ранок. Саме перестав падати дощ, коли вийшов з маршрутки на його колишній вулиці. Насичене вологою повітря бриніло свіжістю; довкіл розходився міцний, пронизливий аромат лілій. Зупинився неподалік дому. Раптом вхідні двері відчинились і на поріг вийшла Ольга. За нею з’явився коренастий чоловік. Поклав руку на її живіт, і тут на ошелешену голову впало прозріння: Ольга вагітна! Так, уже й живіт помітно, мабуть, місяць четвертий, а може, й п’ятий. То ось чому вона лишила його… Земля мало не щезнула з-під його ніг. У мозку здійнявся шалений хаос роздираючих думок. То вона могла мати дітей? Отже, проблема була у ньому? Отже, він — причина неповноцінності їхньої сім’ї?! Він — неповноцінний! Ось у чім річ…
Наступної миті все в ньому перевернулось сторчма. Усередині щось обірвалось. Відчув себе розчавленим, розплюснутим. Просто вбитим. Водночас збагнув важливу річ: Ольга вже ніколи не повернеться. Та примарна надія, якою досі марив, остаточно зітліла в момент страшного усвідомлення власної нікчемності й неповноцінності. Він — винен, винен, винен! У всьому. Лише він. Лише він один… Вона правильно вчинила, що пішла від нього. Що відібрала їхній дім. Їй бо він потрібніший. Ну нащо йому — неповноцінному й нікчемному — дім? Для чого? Для кого? А вона матиме сім’ю. Справжню сім’ю. Тому… Ось так.
Тим часом Ольга з чоловіком сіли в автівку і виїхали з двору. Ледь устигнув заскочити за дерево, аби не помітили його, проїжджаючи повз. Не вистачало лише такої ганьби… Притиснувся лобом до мокрого стовбура й заплющив очі. Чому він тут? Що хоче тим домогтися? Нащо ходить сюди, вештається тут, витріщається на цей дім? Це вже давно НЕ його дім!!!
Мовби побачив себе збоку. І від того, що побачив, стало гидко… Навіщо йому це? Ностальгія? Спогади? Примарні надії? Геть. Геть звідсіля! І щоб ні ногою сюди відтепер! Досить!!!
То була мовби пігулка від хвороби під назвою Ольга. Перша пігулка. Ще невідомо, як має подіяти. Чи матиме належний ефект, чи, навпаки, погіршить стан? Вдарив щосили кулаком об стовбур, коло якого стояв, і поволі поплентався у напрямку зупинки. Та раптом зупинився. На думку спала шалена ідея. Направду божевільна. Але бажання втілити її було настільки потужним, що не міг стриматись, аби негайно не почати те робити.
Розвернувся й, роззираючись довкіл, пішов назад до будинку.
