Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Це лише слова з нашого гімну, — скромно озвався Мельник. — Коли ж ходить о програму, то вважаю — його священство теж міркує так — мусимо бачити могутню Україну від Дунаю і до Кавказу!

Петлюра очманіло дивився на юнака перед ним. Такого йому не ввижалось досі навіть у сні. Запаморочливу перспективу креслив перед ним цей щуплий юнак! А втім, Петлюрі зразу сипонуло морозом по спині: підстаршина–чотар відмовляється від поста командира коша, резервуючи за собою лише скромну посаду начальника штабу! Чи не націляється цей… фендрик австрійський ще вище? Чи не заміряється взагалі очолити всю справу боротьби за владу?

Петлюра навіть покрутив головою, — комір френча враз зробився тісний. І він поквапився вимовити начальницьким тоном:

— Можете йти, чотар Мельник! Хорунжий Галечко перекаже вам мої дальші розпорядження.

— Гаразд, пане головний отамане! — пристукнув закаблуками теолог–чотар. — Сервус! Чекатиму ваших наказів. Честь!

Він зробив «на місці кругом» і рушив до порога карбованим солдатським кроком. Але на порозі Мельник пристанув на мить і сказав через плече:

— Абат Франц Ксаверій Бонн також просив переказати панові головному отаманові своє вітання…

Петлюра спантеличено видивився.

— Хто… переказує? — навмання перепитав він.

Мельник відповів з відчутним притиском:

— Капелан частини бельгійських авіаторів у Києві, до війни — парох тернопільської кафедри, отець ордена монахів–редемптористів Франц Ксаверій Бонн. Папський легат.

Петлюра дивився ні в сих ні в тих. Мельник теж зчудовано позирав через плече. Що таке? Трапилось якесь непорозуміння? Чи інформації зв'язку ще не дійшли від голови Центральної Ради до пана генерального секретаря?

Емісар митрополита знайшов за потрібне пояснити:

— Легат папи Бенедикта п'ятнадцятого абат Франц Ксаверій Бонн три дні тому прибув з Рима, з Ватикану, і привіз панові генеральному секретареві військових справ України папське благословення…

Піт знову зросив чоло Петлюрі. Що за чортовиння? Друге католицьке благословення за один день! Самому папі римському було діло до його особи! Почуття ошелешення змінилося на почуття пихи: благословення папи — намісника Бога на землі, владного над думками й ділами півмільярда католиків світу, — це було неабищо! Навіть для колишнього соціал–демократа, особливо — коли він ладнався стати при владі в державі…

— Добре, — мовив Петлюра, опановуючи своїми почуттями. — Я згодний прийняти абата Бонна.

— Коли?

— Хоч би й завтра. В цю пору.

— Сервус!

Чотар Андрій Мельник ще раз чітко пристукнув закаблуками і зник за порогом.

Аж нарешті Петлюра дістав змогу витерти з чола піт.

Та зосередитись і опанувати своїми думками й почуттями йому не дали: на порозі вже стояла панна Галечко.

— Прошу пана генерального секретаря: зранку чекає на аудієнцію добродій Тютюнник, посланець із Звенигородки, і настійно вимагає прийняти його невідкладно.

— Ат! — відмахнувся Петлюра. — Добродій Тютюнник — цивільний: нехай піде до пана Винниченка або до пана Порша.

— Прошу пана генерального секретаря: добродій Тютюнник, справді, за освітою адвокат, практично учителює в Звенигородці, одначе, будучи начальником міліції, має до пана генерального секретаря справу щодо організації війська.

— Нехай зайде!

Тютюнник увійшов.

Це був добродій без вусів та бороди, на голові йому кучмився білястий чуб, чоло він мав широке й високе. Та найбільше впадало в око підборіддя — квадратове, важке, трохи висунуте наперед. Таке підборіддя відзначає звичайно людей сильної, спрямованої до якоїсь мети волі. Очі добродій мав сталевого блиску, і гляділи вони так пронизливо, що здавалося, погляд очей аж бринів: неначе співрозмовник проглядає тебе наскрізь і бачить усе, що ти хотів би від нього приховати.

Зодягнутий був Тютюнник у звичайну армійську одежу, в якій тепер, в час війни, ходили мало не всі особи чоловічої статі: солдатська гімнастерка без погонів та галіфе, заправлені у високі чоботи. На чоботах проте були остроги, як у кіннотника. Хода в Тютюнника була швидка, тверда і рішуча.

Пройшовши кімнату, Тютюнник спинився за два кроки від столу і вимовив дзвінко:

— Щиро вітаю, пане добродію генеральний секретар! Моє прізвище Тютюнник, ім'я — Юрко. Дозволите сісти?

Петлюра кивнув, сказав «здрастуйте» та «прошу», але все те вже після того, як Тютюнник присунув собі стільця і сів.

— До вашого відома, пане секретарю: я не належу до жодної партії. Вважаю, що всі численні нині українські революційні партії — малореволюційні і зовсім не українські. Замість усіх цих партій зараз потрібно було б створити єдину громаду українських державців, бо…

— Даруйте, що урву вашу красномовність, — холодно мовив Петлюра: добродій, видимо, претендував взяти в розмові ініціативу, а дозволити цього генеральний секретар зароджуваної української держави ніяк не міг. — Справи напосідають на мене, добродію… Тютюнник, здається? А ваші міркування про спосіб організації партійного життя на Україні ви маєте змогу викласти у першому–ліпшому часописі. Мушу лише довести до вашого відома, що українські партії, які ви заперечуєте, якраз і мають на меті створити українську державу від… Дунаю і до Кавказу!

Він застромив палець за