Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Петлюра сидів у своєму кабінеті — урядовому кабінеті генерального секретаря військових справ. Керенський не збрехав: Тимчасовий уряд таки визнав Генеральний секретаріат Центральної Ради, — в Петрограді було надто сутужно. Але з автономією України довелося діло зам'яти. Певна річ, що другий Універсал — про незастосування автономії до Установчих зборів — довелося тільки опублікувати в газетах, а від урочистого молебня на Софіївському майдані — відмовитись.

Петлюра подзвонив — на столі вже поставлено срібний дзвіночок — і сказав хорунжому Галечко, тільки вона стала на порозі:

— Сьогодні маємо день аудієнцій. Прошу пильно стежити за чергою.

— Гаразд, пане генеральний секретарю! — Панна Галечко клацнула закаблуками і зразу ж клацнула вдруге.

— Що таке?

— Перепрошую, пане генеральний секретарю… Але в місті знову неспокій…

— Неспокій? Що трапилося?

— Група місцевих анархістів щойно зробила збройний напад на Лук'янівський кримінал, варту розігнано, а арештантів випущено на волю. Сто дев'ять чоловік, пане генеральний секретарю!

— Сто дев'ять в'язнів? — Петлюра переполошився. — Анархістів? Більшовиків? Полуботківців?

— Аж ніяк, пане генеральний секретарю: карних злочинців — грабіжників на дорогах, нічних нальотників, хуліганів…

— Ат! — розсердився Петлюра. — Що ж ви мені голову морочите! Пробачте, панно, але ж це клопіт міліції! Прошу дурницями не одволікати моєї уваги від державних справ! Кого маємо до прийому?

— Чотар Мельник і пан–добродій Тютюнник, прошу пана генерального секретаря.

— А! То ваш Мельник вже прибув? А Оберучев дав йому якийсь пристойний документ?

— Так, прошу пана генерального секретаря: згідно легітимації чотар Мельник є виписаний із полоненського етапу і переданий в розпорядження Центральної Ради для організації культурно–просвітньої — заради виховання російського патріотизму — діяльності в таборах полонених австрійських українців.

— Чудово! Кличте зразу вашого Мельника!

Якраз Мельник і був зараз потрібний Петлюрі! За рекомендацією самого проводиря національної справи в Галичині митрополита Шептицького його особистий секретар, молодий кандидат теологічних наук Андрій Мельник був спеціалістом у зовсім світському питанні організації збройних сил. Лише кілька днів тому — в бою під Конюхами — чотар легіону «усусів» Андрій Мельник потрапив у російський полон. Між Шептицьким та Грушевським так і було домовлено: емісар Шептицького передається в полон, а Центральна Рада його негайно з полоненського табору визволяє.

Двері прочинились, і панна Галечко пропустила мимо себе таємничого чотаря Андрія Мельника.

Переступивши поріг, Андрій Мельник виструнчився і завмер: чотар — найнижчий старшинський чин — стояв перед генеральним секретарем військових справ — найвищою особою в майбутньому українському війську.

Хвилину Петлюра роздивлявся здивований. Наперед він змалював собі нехай і не чіткий, але ж зовсім інакший образ митрополитового емісара — молодого теолога і досвідченого організатора збройної справи: теолог мав би бути ксьондзом з тонзурою на маківці, військовий організатор ввижався подібним до запорозького козарлюги. Але Петлюра не побачив перед собою ні єхидного єзуїта, ані бравого вояка.

Перед Петлюрою стояв русявий молодик з великими — синіми, наче волошки в житі, — очима. І дивились ці очі–волошки лагідно та приязно, — неначе зичили усім людям щастя, а всьому живому на світі — добра: якийсь вегетаріанець, толстовець абощо. Та що особливо вражало в обличчі молодика, так це — борода! Всупереч традиціям офіцерства австрійської армії — носити коротенькі вусики — синьоокий чотар Мельник мав вуса, розпушені на обидві щоки, як у драгунського вахмістра, а бороду — падку мій! — пущену кільцями, як носили її колись російські інтелігенти–народники: трохи від руського барина, трохи від руського «сермяжного» мужика…

— Ви… Андрій Мельник? — перепитав Петлюра непевно.

— Так єсть! — Чотар відказав чітко, по–військовому, і заразом пустив із синіх очей сніп теплого, ласкавого проміння.

— Вітаю вас, чотар Мельник! — мовив ласкаво й Петлюра, звичайно, з висоти свого командирського стану. — Як ся маєте?

— Щиро вдячний, почуваюся на силах, пане головний отамане!

Величання приємно вразило Петлюру. Коли б за давніх часів були заведені звертання за військовою субординацією, так могли звертатися до гетьмана Богдана Хмельницького або Івана Мазепи козаки реєстрового війська. Офіціальної форми величання в українських частинах Центральної Ради ще заведено не було, і Петлюра зразу вирішив: саме таке величання і треба завести.

До стрілецького чотаря Петлюра відчув щиру симпатію.

— Ви можете сісти, чотар Мельник! Нехай вас не бентежить, що розмовляєте зараз з генеральним секретарем військових справ. Нас з вами звела спільна справа: боротьба за неньку–Україну.

— Слава Україні! — відказав Мельник, ставши струнко. Він зробив крок до запропонованого стільця, але не сів. — Мій патрон, його священство отець Андрій, — Мельник шанобливо похилив голову, — просив переказати панові Симону Петлюрі вітання і своє пастирське благословення в усіх ділах.

— Дякую!

Петлюра знову був приємно вражений: благословення було від пароха католицької церкви, дарма що був він не католиком, а православним, до того ж — соціал–демократом. Але ж державні інтереси вищі від партійного сектантства.

— Як почуває себе його священство вдома, після страдницького заслання?

— Дякую, пане головний отамане. В своїй обителі на горі Святого Юра його