Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Давно бачили його священство? — Петлюра сів.

— Перед двома тижнями, — тепер Мельник дозволив сісти й собі. — Його священство спеціально викликав мене з фронту до себе в кафедру і наказав: у першому ж бою передатися в полон росіянам.

— Хто вас полонив, добродію Мельник? — Петлюра умисно вжив цивільного «добродій» замість військового «чотар», щоб поглибити почуття взаємодовіри.

— О! — ледь примітна посмішка торкнула прикриті вусами і заховані в бороді уста Мельника. — Це було дуже приємне полонення: свій до свого! Мене полонили козаки українського батальйону. Довідавшися ж, що й я є українець, ваші козаки обіймали мене і цілували як рідного.

Відповідь Мельника зворушила Петлюру.

— От бачите, справа єднання українців, дарма що кілька століть тіло нашої нації поділено навпіл, вже довершується!

— Звичайно, — погодився Мельник, одначе виразу захоплення на його обличчі не з'явилось. — Тільки батальйон, який полонив мене, зразу після того… сам пішов у австрійський полон.

— Ви говорите це неначе з почуттям незадоволення, пане Мельник? Хіба ви — москвофіл?

— Аж ніяк, пане головний отамане!

— То мусите радіти! Адже тепер цей батальйон потрапить до українського табору!

— Так єсть, пане головний отамане. Тільки ж батальйон передався в полон тому, що не схотів воювати!

— То й що? — здивувався Петлюра. Позиція митрополитового емісара була йому незрозуміла. — Адже вони не схотіли воювати за Росію! Це промовляє за національне почуття козаків!

— Але це не промовляє за військову дисципліну. Солдат, який добровільно іде в полон, не є добрий вояк… Побоююсь, пане головний отамане, що, здобуваючи у таборі гарт національної свідомості, ці примусом мобілізовані до армії солдати, не позбудуться, проте, свого небажання воювати!

Розмова сама собою підходила до найголовнішого. Щоб не вронити престижу, Петлюра поквапився внести застереження:

— Ви можете, пане Мельник, не розвивати далі критичної думки щодо боєздатності мобілізованих солдатів. Ми знаємо їй ціну: дальшу українізацію частин, очевидно, варто припинити.

— Аж ніяк, пане головний отамане! — обізвався Мельник. — Навпаки! Українізація частин і передислокування їх на Україну порушить російські фронти й знесилить російську армію! А це створить переваги для виборення української державності.

Петлюра кашлянув.

— Так думає митрополит? — обережно запитав він.

— Його священство доручив мені висловити вам свої міркування, — відказав митрополитів емісар і скромно опустив очі.

— Я запитую про митрополитову думку тому, — знову поквапився застерегти Петлюра, — що ми тут саме так і чинимо: домагаємося від Тимчасового уряду перекидати українізовані частини з усіх фронтів на Україну в тилові гарнізони.

Андрій Мельник глянув на Петлюру синім поглядом:

— Коли пан головний отаман дозволить, я висловлю заперечення проти такої тактики.

— Чому? — щиро здивувався Петлюра.

— Бо українські частини ліпше сконцентрувати біля фронту!

— Але ж, — скрикнув Петлюра, — пан емісар забуває, що коли ми не матимемо по містах України нашого гарнізону, російські чорносотенці негайно скористаються з того і вчинять проти Центральної Ради путч.

Андрій Мельник затримав свій погляд в очах Петлюри.

— Що ж, пане головний отамане, такий путч дав би привід українським частинам, сконцентрованим в один кулак, повернути фронт з заходу на… схід і рушити в глиб країни… на втихомирення, тобто — встановлення української самостійної державності. — Мельник посміхнувся і знову випромінив з очей сніп синього сяйва. — Австро–німецькі армії, пустивши попереду себе «сині» та «сірі» жупани, йшли б тоді, певна річ, слід у слід, і українські збройні сили мали б чудовий тил…

Петлюра кліпнув: такої одвертої розмови не було в нього навіть з Грушевським і Винниченком.

— Його священство… думає саме так?

Мельник відповів, знову скромно опустивши очі долу:

— Його священство доручив мені висловити свою думку… його священство перебуває нині в своїй кафедрі і відданий виключно благоліпству справ святої греко–католицької церкви…

Петлюра відчув, що лоб йому вкрили краплі гарячого поту. Вуса драгунського вахмістра та борода руського барина були тільки оманою: перед ним сиділа людина, нехай і без сутани ксьондза, одначе доброго єзуїтського гарту.

— Яка ж думка його священства… тобто, я хотів запитати, яку ідею можете подати ви в справі утворення в тилових містах України національно–свідомих гарнізонів, на які вже сьогодні могла б спертися в своїй політиці Центральна Рада?

Мельник відказав зразу, наче відповідь заготовив завчасу і тільки шукав нагоди її висловити:

— По містах України слід створити нові гарнізони — з національно–свідомої інтелігентної молоді: студентів, гімназистів, школярів. — Він додав майже мрійливо: — Пан головний отаман відає: молодь завжди настроєна так романтично. Ще Наполеон сказав, що найліпший солдат — у шістнадцять років: діти не розуміють смерті і нехтують небезпекою в бою…

— О! — перебив Петлюра, поспішаючи врятувати свій престиж. — Саме так ми й робимо! В Києві вже українізовано дві школи прапорщиків і створюється батальйон українських ударників: все це — студенти і шкільна молодь. Але ж ця молодь не вишколена, не знає військової справи, її будемо ще муштрувати! А потрібна вірна збройна сила сьогодні!

Мельник випромінив з очей своє лагідне синє сяйво.

— Таку частину, на яку