Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Отже… це — орден? — непевно запитав Петлюра.

— Так, коли хочете, орден, пане секретарю: лицарський орден. Нек плюс ультра — для досягнення історичної мети, оглядаючися на нашу минулу історію: на засадах орденства існувала та діяла вся наша козаччина.

— Чому ж ви гадаєте…

— Що вільного козацтва буде мільйон? Маю два аргументи на доказ: статистика й досвід першого експерименту.

— Не розумію вас, — щиро признався Петлюра.

— Насамперед — досвід. Відколи, зразу після революції, поширилися бешкетування дезертирів, у нас, на Звенигородщині, жоден дезертир не зареєстрований у воїнському присутствії.

— Справді? — здивувався Петлюра. — Так добре діє ваша самооборона, тобто, я хотів сказати — вільне козацтво?

— Діє дуже добре. Бо всі дезертири наділи червоні шаровари і вписалися в наше вільне козацтво — поруч із доброчинним та свідомим елементом, що й стримує його пристрасті та цементує весь орден на засадах, близьких серцеві всіх.

— Які ж це засади?

— Постривайте, пане секретар! Покінчимо спершу з статистикою. Коли поширити Звенигородський досвід на цілу Україну, то й матимемо мільйон добірного війська — вільних козаків.

— Пробачте, яку статистику маєте ви на увазі?

— Статистичний перепис населення України, пане секретар.

— Я не розумію, до чого він?

— Ось до чого. На Звенигородщині — триста тисяч українського населення, а в лавах Звенигородського вільного козацтва — понад десять тисяч. Це три відсотки. На цілій Україні населення тридцять мільйонів. Отже, три відсотки — це й буде мільйон.

— Але чому ж ви вважаєте, що до вашого вільного козацтва піде весь цей мільйон?

Тютюнник спокійно зустрів роздратований погляд Петлюри.

— Ви, пане Петлюро, — соціал–демократ, отже, бодай в загальних рисах, знайомі з ученням Карла Маркса. Соціальний постулат і гарантує це.

Петлюра дивився отетерівши.

— Тобто? Який постулат?

— Загляньте ще раз у статистику, добродію соціал–демократе, — терпляче, але наполегливо мовив Тютюнник. — Статистика — основа соціальної науки. Що ви бачите там, у статистиці?

— А що ж ми там бачимо? — зовсім спантеличився Петлюра.

— А бачимо там ми ось що. Шістдесят відсотків українського селянства, яке сьогодні й складає основу нашої нації, є батраками й безземельними бідняками. Двадцять сім відсотків — середнього майнового стану хлібороби, що обробляють самі свій ґрунт. А тринадцять відсотків використовують найману силу — багатії, що мають інколи аж до сорока десятин землі.

— Ну?

— От вам і «ну», пане соціал–демократе. Вісімнадцять мільйонів бідняків володіють лише п'ятнадцятьма відсотками орної землі на Україні. А сільський глитай посідає п'ятдесят один відсоток! — Тютюнник пронизав Петлюру гострим лезом свого сталевого погляду. — Вам, соціал–демократові, повинно бути відомо, що навіть у промислових концернах п'ятдесят один відсоток акцій гарантує порядкування концерном. А для українського селянства його земля і є його акції!

— Ви хочете сказати…

— Так, я кажу: хто сидить на землі, той і є сіль землі! Поміщика ненавидить все селянство — і наймит, і бідняк, і заможний, і багатий. Бо бідняк мріє про клинець власної земельки, заможний прагне стати багатієм, а багатій сам би жадав вийти в великі землевласники! Селянська революція, тобто — віддати землю у власність селянству всіх майнових станів, подушно і по виробничій спроможності, — ось наш політичний заклик. За ним і можна прийти до державної влади на Україні! За цим гаслом піде вся селянська стихія, а це буде дев'яносто відсотків нашої нації! Десять відсотків нехай відкинуться: пролетарі та буржуазія — щоб скрутити їм в'язи, матимемо вільне козацтво!

Петлюра мовчав, приголомшений.

Перший державний день був, нівроку, таки знаменний. Знаменні були й перші відвідувачі першого державного діяча. Вони не зналися між собою, ці два прозеліти, — емісар уніатського митрополита і посланець православних Звенигородських куркулів, — але хіба вони вдвох, споловини, не виклали щойно цілу програму державного будівництва?

І хіба не для нього — Симона Петлюри — відкривалася зараз вакансія проводиря на самісінькому вершечку керівництва відроджуваною національною державністю?

— Я прийшов до вас, пане секретарю, — почув Петлюра сталевий голос Тютюнника, — запропонувати негайно поширити рух вільного козацтва на цілу Україну. Заможні йдуть у вільні козаки охочекомонно, тобто, — власним коштом екіпірують себе: кінь, одежа, збруя, зброя. Це й буде наша гайдамацька гвардія. Але про неспроможних мусите потурбуватися ви. Вільні козаки віддадуть вам свою готовність наложити головами за землю і самостійність, а ви дасте їм штани, чоботи, шапку з шликом, а також гвинтівку і кулемет з патронами…

Тютюнник замовк. Мовчав і Петлюра. І Тютюнник терпляче чекав. Він розумів, що всяку пропозицію — навіть найгеніальнішу і найпростішу — треба добре зважити сюди і туди. Тютюнник навіть одвернувся, щоб своїм дошкульним поглядом не заважати Симону Петлюрі мислити. Тютюнник позирав у вікно. За вікном знову періщив дощ, козаки його гайдамацького почту мокли під каштанами, але то було пусте: попереду на них чекали ще звитяги й походи, — нехай звикають, нехай гартуються помаленьку.

А Петлюра зовсім поринув у розмисли й… спогади.

В цю хвилину, не знать чому, перед його внутрішнім зором пропливли зворушливі картини з його власного дитинства.

Ось він, син нужденного кобищанського паламаря Василя — у самій льолі і без штанів — лазить між двома миршавими підсвинками