Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Оксентія на президента собі настановите? — затлумилися дядьки з Григорової братії.

— Дядько Оксентій за народ сказав! — загукали на них з гурту. — Хоч би й президентом був: не гіршим буде від твого Керенського або й Грушевського з Центральної Ради!

Гречка вхопив Омеляненка за груди й почав трусити.

— Заберіть цього розбишаку, матроса! — хрипів Григор.

— Під стінку його, паразита! — хрипів і Гречка.

Всі гукали, всі репетували.

Тільки Максим Велігура не встрявав у колотнечу. Він і далі махав на лану — біла кучма на його голові за кожним помахом стріпувалася, наче чайка крилами, злітаючи вгору, і знову спадала, неначе стріпонувшися, чайка знову сідала на воду. Коса вже в нього вибілилася об стерню і аж виблискувала вогнем проти сонця. Покіс врізався в лан, як широка дорога.

Унтер свистка не намацав, але намацав шнур від кобури, вихопив нагана і випалив вгору.

Постріл ляснув, як бич, і враз стало зовсім тихо. Людям заціпило, змовк Григор, осікся Гречка, мовчав Оксентій.

На тій тиші унтер подав команду захриплим голосом:

— От–де–ле–ние!

Він подав ще — «товсь» — і двоє чи троє бородатих ополченців слухняно скинули гвинтівки на руку. Інші розгублено тупцювали й перезиралися, але гвинтівок на руку не взяли.

Та економічеські, — а поміж них не самі дівчата були, а й хлопців трохи, — саме надбігли і зразу похапали за руки всіх ополченців — і тих, що наготовили гвинтівки, і тих, що держали їх при землі.

Тиша урвалася знов. Знову зчинився галас. Унтер тупотів ногами й казився. Ополченці самі простягали людям гвинтівки — нате, беріть! І економічеські брали.

А Гречка тепер гукав:

— Ставаймо до лану, народ! Всі ставаймо! І до машин ставаймо! Викосимо весь лан! І розвеземо по хатах! Нехай генерал Корнілов по стерні голою дупою лазить! Контра! За що, люди, боролись? За що кров проливали?

І люди ставали.

Капрал Олексюк підійшов до Оксентія. Оксентій стояв, заливаючись потом, тяжко відсапуючи, аж захитувався. Капрал Олексюк рапортував, приставивши два пальці до дашка кепі:

— Пане–товаришу! Інформую, як члена Центральної Ради! — Він був зовсім серйозний, урочистий навіть, та раптом посміхнувся і закінчив зовсім весело, ніяк неждано: — Народ нагнав нас, австріяків, із лану, отож полоненська команда відходить назад, до казарми!

Він навіть не почекав на відповідь, зробив чітко на місці кругом і аж тоді скомандував до своїх:

— До служби! Позір!

І австріяки радо збіглися докупи, миттю вишикувалися понад дорогою по чотири в ряд і виструнчилися.

Тоді капрал Олексюк знову подав команду. Лава австрійців вдарила міцно ногою і рушила геть — за село, в економію, де була їх арештантська казарма. Коси вони поклали на плечі, вістрям униз, — і леза, сині, не вибілені ще об жито, полискували тьмяно проти променів високого вже сонця.

Капрал подав команду утретє, і австріяки заспівали — улюбленої, журливо–веселої: «Зажурились галичанки».

Були поміж ста двадцятьох і чехи, і словаки, і словенці, і серби, і хорвати, і поляки; навіть два угри–гонведи були і один німець–кірасир: десь приблудилися на полоненському етапі. Але найбільше було галичан з українського легіону, і тому співалося в команді завжди української:

Охоронці–бородані попленталися за ними.

— Рушниці, рушниці візьміть! — гукали їм із натовпу.

І економічеські хлопці наздоганяли ополченців і тицяли їм до рук їх зброю, — бо ж записано за кожним під особистий номер, щоб потім не відповідати людям перед начальством.

Унтер чапав зовсім позаду. Він озирався, відпльовувався і сварився кулаком хто й зна на кого.

Було вже гаряче. Сонце світило звисока. Під спекою затихало все. Навіть кулики з болот вже не свистали…

Петлюрі все було ясно: мобілізовані воювати не хочуть.

«Полуботківський інцидент» не був поодиноким випадком: у Чернігові, Полтаві, Одесі та Катеринославі щойно українізовані батальйони теж відмовились їхати на фронт. Української армії — з українізованих частин — фактично не існувало…

А от де взяти такий національно–свідомий елемент, що добровільно візьме гвинтівку і охоче подасться на позиції воювати до переможного кінця, — оце Петлюрі не було ясно.

В задумі й зажурі дивився Петлюра на вулицю крізь вікно.

За вікном періщив дощ,