Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Тютюнник коротко блиснув сталевими очима — Петлюра майже відчув фізичний біль, пронизаний лезом гострого погляду, — і Тютюнник сказав:
— Державність може зародитись і на території одного людського поселення — це засвідчує нам історія віків. Але стає справжньою державою лише тоді, коли її провідники прагнуть до світової імперії. Це також засвідчує історія. Римська імперія пішла з Рима, який мав на ті часи кілька тисяч мешканців. Візантія постала з акрополя, який займав територію не більшу проти садиби Київського політехнічного інституту. Александр Македонський завоював півсвіту, осідлавши свого коня в селищі з п'ятнадцяти будівель. Імперія Чінгісхана мала своїм зародком одну хазу…
— Пробачте! — урвав Петлюра, підвищуючи голос. — Ви, очевидно, викладаєте історію в Звенигородській школі? Але прошу викласти вашу справу…
— Моя справа — ваша справа. Ви взялись будувати державу, але не маєте армії. Будувати державу без армії — химера і нонсенс.
Це було — як в око вліпив. Петлюра аж пощулився. Хто це — ясновидець перед ним? Адже саме це й завдавало зараз генеральному секретареві найбільшої мороки. Та щоб принизити прозірливість чудного відвідувача, Петлюра вирішив затушувати гостроту болісної проблеми:
— Ви говорите загальновідомі істини, добродію. Ви прийшли…
— Я прийшов запропонувати вам армію, пане секретар!
Це вже межувало з нахабством, якщо не було глузуванням. Петлюра сторожко поглянув на Тютюнника: чи це не маніяк з тих, що вигадують перпетуум–мобіле?
Тютюнник зустрів обачний погляд Петлюри блиском своїх наче прикритих панциром очей. Тоді звівся, підійшов до вікна і вказав рукою на вулицю:
— Прошу, пане секретар, погляньте!
Це вимовлено як наказ, і хоча Петлюра аж ніяк не збирався підкорятися будь–чиєму наказові, він машинально зробив два кроки до вікна.
Дощ у цю хвилину майже припинився, сіялася лише мжичка, заснувавши дрібною сіткою далеку перспективу вулиці. Але дивитися на близьку відстань туман не перешкоджав. Видовище, яке побачив Петлюра, справді повинно було привернути до себе увагу.
Понад тротуаром, під крислатими каштанами, вишикувались лавою десятків зо два вершників. Баскі, праглі швидкого бігу коні нетерпляче тупцювали під верхівцями. Але що то були за верхівці! Вони наче щойно вийшли з прадавніх могил Дикого поля навколо Запорозької Січі і бігцем пригарцювали сюди, в столицю України двадцятого віку. Всі вершники, як один, були в жовтих сап'янових чоботях, у широченних — справді запорозького крою — червоних шароварах, стан кожного облягав синій жупан, на голові кожний мав чорну смушеву шапку, і яскравомалинові шлики звисали мало не до пояса козакам. Пояси поверх жупанів теж були червоні — крученої вовни. При боці в кожного козака висіла старовинна крива шаблюка, за плечима — замість мушкета — легкий карабін, модерного кавалерійського зразка.
Таких козаків Петлюра бачив лише в театрі Садовського в історичних п'єсах.
— Що це за… люди?
— Це мій почет, — спокійно відказав Тютюнник.
— Ваш… почет? Звенигородської міліції — самооборони?
Тютюнник посміхнувся. Посмішка в нього була недобра.
— «Самообороною» та «міліцією» ми іменуємося спеціально для комісара Тимчасового уряду. Інакше–бо він не видав би нам дозволу на таку озброєну організацію. Для себе ми звемося «вільне козацтво».
— Гм! — Петлюра відкашляв. Козаки були, справді, напрочуд гарні. Заздро було дивитися на них. — Але ж їх тільки… двадцять. А для армії потрібно…
— Потрібний мільйон, — спокійно мовив Тютюнник. — Я й пропоную мільйон.
Петлюра глянув на Тютюнника. Цей нахабний добродій відбирав у нього дорогоцінний для державних справ час.
— Ви… — почав був Петлюра, але зробив паузу, бо далі просилося слово «божевільний», а вимовити таке слово Петлюра не наважився: хто його зна, може, справді це був «буйнопомішаний»? — Ви… мрійник, пане Тютюннику!
— Ні, — спокійно відказав Тютюнник, — я не божевільний. — І на цьому слові Петлюрі зробилося моторошно: Тютюнник таки читав його думки. — І я зараз доведу вам, що моя пропозиція цілком реальна. — Тютюнник знову посміхнувся. Коли він посміхався, очі його залишались без посмішки. — Якщо ви на півгодини відкладете справи, які так напосідають на вас.
І тут Петлюра відчув, що неспроможний опиратися волі людини, яка балакає з ним.
— Будь ласка… — промимрив Петлюра, відходячи від вікна. Він зробив жест, запрошуючи сідати, але, як і першого разу, встиг вимовити це вже після того, як співрозмовник усівся сам.
Не став Тютюнник чекати й запрошення до розмови. Він почав сам:
— Я — кошовий отаман Звенигородського коша «вільного козацтва». Кожне село на Звенигородщині має свою сотню вільних козаків, а волості — курені. Разом під моєю рукою сьогодні понад десять тисяч вільних козаків…
— Десять? Тисяч? І… всі такі? — Петлюра непевно хитнув головою до вікна.
— Тимчасом не всі. Але будуть всі. Про справу екіпіровки, пане секретарю, поговоримо після того, як я доведу до вашого відома самий принцип організації вільних козаків. Статут «вільного козацтва» такий. Вільним козаком може бути кожний українець від шістнадцяти років і аж доки здужає носити зброю, хоч би й за сто літ. Мета: стояти на сторожі національної волі і державної самостійності. Ідейні запосилання: волю й незалежність українська нація мала в минулому, не має в сучасному, матиме в майбутньому. Попервах мусимо відродити наше минуле: соціальний уклад, вояцький дух, традиції побуту, — все, аж до барвистого строю з червоними шароварами та синіми жупанами… — Тютюнник посміхнувся самими устами, очі залишались холодні. — Звичайно, час Середньовіччя для всіх націй минув, але наша воля загибла в Середні
