Книги Якова - Ольга Токарчук
Коли наступного ранку, ще вдосвіта, Дружбацька знову приходить до костелу, її увагу привертає високий ставний чоловік у турецькому вбранні; на ньому — темний, застебнутий під саму шию каптан, голова відкрита. У чоловіка чорні густі вуса й довге волосся, припорошене сивиною.
Спершу він палко молиться, ставши навколішки: його вуста безгучно ворушаться, напівприкриті повіки з довгими віями тремтять. Далі просто посередині, перед огорожею, яка захищає святий образ, лягає на холодну долівку, розкинувши руки.
Дружбацька знаходить собі місце в бічному нефі біля стіни; важко вклякає, бо біль у колінах пронизує її старе змарніле тіло. У майже порожньому костелі кожне шарудіння, кожне зітхання підсилюється відлунням і гучно відбивається від склепіння, аж доки його не заглушує спів ченців-хористів:
Ave regina coelorum,
Ave Domina Angelorum:
Salve radix, salve porta,
Ex qua Mundo lux est orta.
Дружбацька шукає очима якусь шпарину в стіні, якусь щілину між мармуровими плитами, в яку вона могла б устромити свій згорточок. Бо як же він потрапить до Бога, якщо не через кам’яні вуста храму? Але мармур гладенький, а плити припасовано одна до одної з безжальною старанністю. Папірець урешті-таки вдається встромити в маленьку заглибину, але Дружбацька знає, що він там затримається ненадовго. Небавом випаде, і його затопчуть натовпи прочан.
Пополудні того самого дня вона знов зустрічає того високого чоловіка з побитим віспою обличчям. Вона вже знає, хто він такий. Хапає його за рукав, а він дивиться на неї здивовано. Його погляд здається м’яким і лагідним.
— Ви, пане, той ув’язнений єврейський пророк? — питає його Дружбацька безцеремонно, дивлячись на нього знизу вгору, бо зростом сягає йому до грудей.
Він розуміє, киває головою. Його обличчя не змінюється. Воно похмуре і некрасиве.
— Чула, пане, що ви чудеса творили. Зцілювали.
Яків навіть не моргне.
— У мене донька померла і шість онучок. — Дружбацька розчепірює перед ним пальці й рахує: один, два, три, чотири, п’ять, шість… — Ви чули про таке, щоб можна було небіжчика до життя повернути? А може, вам таке коли-небудь вдалося? Хоч би пса якого?
25
Єнта спить під крилами лелеки
Песеле, яка вже охрестилася й вийшла заміж за кузена з таким самим прізвищем, зветься тепер Маріанною Павловською. Весілля грають у Варшаві восени 1760 року — в сумний час, коли Володар сидить у ченстоховській в’язниці й усе товариство наче прибите до землі, стривожене і налякане. А проте її батько Ізраель, тепер Павел Павловський, вважає, що слід жити далі. І одружуватися, і дітей народжувати. Цього не уникнути. Життя — це сила, потужна ріка, опиратися якій не може ніхто. Так він каже, облаштовуючи скромну лимарську майстерню, де збирається шити красиві гаманці та ремені з турецьких шкір.
Скромний шлюб відбувається в костелі в Лєшні рано-вранці. Ксьондз довго напучував, як усе має виглядати, але Песеле, її наречений, її мати Собля, тепер Гелена, та батько Павел Павловський все одно хвилюються, неначе погано вивчили кроки танцю, що його мають зараз виконати.
Песеле від тривоги аж виступили на очі сльози. Ксьондз гадає, що то звичайні сльози нареченої, і всміхається до неї, як до дитини. Якби міг, погладив би її по голові.
Столи розставили в помешканні, з якого винесли решту меблів. Наїдки вже чекають. Гості, втомлені довгою службою в холодному костелі, прагнуть зігрітися. Поки вони їдять, Павел Павловський розливає по чарках горілку, щоб усі пожвавішали й набралися духу, бо кожен тут відчуває причетність до чогось поки що чужого і не надто приємного. Сьогодні воно відбулося вперше, але всі розуміють, що повторюватиметься ще не раз. Здається, ніби гості сидять довкола великої порожнечі та їдять її ложками, а накриті білими скатертинами столи — то чисте ніщо, і вони схиляються над його блідою прохолодою. Це дивне відчуття триває протягом двох перших страв і кількох чарок горілки. Потім штори на вікнах зсунуто, столи розставлено попід стінами, і Францішек Воловський з батьком нареченої розпочинають другий шлюб — свій, звичний. Долоні шукають долонь, нерви заспокоюються, всі стають у коло, тримаючись за руки, і під стелею помешкання у Лєшні починає відлунювати молитва мовою, якої Песеле та її молодий чоловік не розуміють. Молитва, що її читають тихо; таємнича і споконвічна.
Песеле-Маріанна схиляє голову разом з іншими, і її думки відлітають далеко, до Єнти, яка залишилася в печері під Королівкою. Думки про неї не йдуть їй з голови. Чи добре вони зробили, заносячи те марне тіло вглиб коридорів, ніби проти течії часу, до чорного кам’яного початку? А що їм ще лишалося? Перед від’їздом вона віднесла Єнті горіхи та квіти. Вкрила її вишитим покривалом, яке зробила сама. Те покривало готувала на шлюб, але подумала: якщо вже Єнта мусить там лишитися, то буде присутньою на весіллі хоча б через це покривало. Покривало — з рожевого дамасту, вишите білими шовковими нитками, з білими торочками. Маріанна вигаптувала на ньому птаха — лелеку зі змією в дзьобі, який стоїть на одній нозі, як оті, що прилітають до Королівки й повагом ходять луками біля річки. Поцілувала прабабусю в щоку, прохолодну і свіжу, як завжди. Сказала на прощання: «Він пером Своїм вкриє тебе, і під крильми Його заховаєшся ти, як написано в Псалмі 91-му». Песеле знає, що Єнті сподобався б лелека зі змією в дзьобі. Його широкі сильні крила, червоні ноги, пух, його достойний крок…
Тепер, коли триває весілля, Песеле-Маріанна думає про свою сестру Фрейну, яка лишилася з одним іменем. Її Песеле найбільше любила з-поміж усіх братів і сестер. Фрейна залишилася в Королівці з чоловіком і дітьми. Песеле обіцяє собі, що навесні знов її відвідає і робитиме так щороку; присягається власною могилою.
Єнта, яка бачить це з-під лелечого крила, вже знає: Песеле не вдасться виконати обіцянку.
Про те, як Єнта міряє могили
Зір Єнти ширяє й над Ченстоховою, невеликим містечком, що притулилося до пагорба Мадонни. Але Єнта бачить лише дахи: з одного боку дахи монастиря, щойно вкриті новенькою черепицею, з іншого — перехняблені гонтові покрівлі хаток і хижок.
Небо таке, як зазвичай у вересні: холодне й далеке. Сонце поволі набуває помаранчевої барви, єврейки з Ченстохови перемовляються дорогою до єврейського кладовища.
